Ракель сміялась, а Харрі все розповідав і розповідав, навмисне, щоб чути її сміх.
Потім він довго безцільно ходив по кімнаті. У новинах було все те ж, що і вчора. Розширення будівництва під Джелала-бадом.
Харрі пройшов до спальні й увімкнув комп’ютер. Поки той, потріскуючи, завантажувався, Харрі побачив, що прийшло ще одне повідомлення. Коли він прочитав адресу відправника, пульс його почастішав. Він відкрив повідомлення.
Привіт, Харрі.
Гра почалася. Відповідно до висновку патологоанатома ти цілком міг бути там, коли вона померла. Так, значить, тому ти продовжуєш усе приховувати? Що ж, не так уже безглуздо. Хоча все і має вигляд звичайного самогубства. Але ж дещо не стикується, чи не так? Наступний хід твій.
C#MN
Харрі мало не підстрибнув од гуркоту і зі здивуванням виявив, що він сам із усієї сили вдарив долонею по столу. Він роззирнувся в темній спальні. Харрі був злий і переляканий, проте більше за все його дратувало відчуття, що відправник… десь поряд. Харрі приклав усе ще ниючу долоню до екрана монітора. Холодне скло остудило шкіру, і в той же час він відчув тепло, мовби там, усередині, був хтось живий.
19
Черевики на електричному дроті
Елмер поспішав униз по Грьонланнслейрет, вітаючи на ходу легкою усмішкою знайомих покупців і працівників навколишніх закладів. Він злився сам на себе — знов у нього закінчилися розмінні гроші. Довелося замкнути двері магазинчика, повісити табличку «Скоро повернусь», а самому прожогом бігти до банку.
Ривком розчахнувши двері, він улетів усередину, проспівав своє звичайне «Доброго ранку!» й кинувся до автомата з талончиками на чергу. Ясна річ, на вітання йому ніхто не відповів, проте він уже встиг до цього звикнути. Як же, тут працюють тільки корінні норвежці! Біля банкомата стояв чоловік і, мабуть, його ремонтував, а двоє відвідувачів уткнулись у вікно, що виходить на вулицю. У банку було незвично тихо. Що там таке могло трапитися на вулиці, чого він по дорозі сюди не помітив?
— Двадцять, — голосно сказав жіночий голос, Елмер поглянув на свій талончик. На нім значилося «50», проте оскільки всі віконця були вільні, Елмер підійшов до того, звідки пролунав вигук.
— Привіт, Катріне, красуне, — сказав він, із цікавістю поглядаючи в бік вікна. — Відсип ти мені дрібних — п’ятірок і по кроні.
— Двадцять один. — Елмер здивовано перевів погляд — з вікна на Катріне Шойен і лише тепер звернув увагу на чоловіка, що стояв поряд із нею. Спочатку йому здалося, що перед ним чорношкірий, проте потім ‘Ьін зрозумів, що на чоловіку просто чорна лижна шапочка-шолом із прорізами для очей. Ствол гвинтівки АС-Зу яку чоловік тримав у руках, поволі перемістився з касирки на Елмера.
— Двадцять два, — металевим голосом проскреготала Катріне.
— Чому сюди? — запитав Халворсен, жмурячись на Осло-фіорд, що розкинувся внизу. Вітер нещадно тріпав його довге волосся. Менш ніж за пять хвилин вони домчали від дихаючого вихлопними газами кварталу Грьонланн на південний схід столиці, в Екеберг, який підносився над усіма районами міста подібно до зеленої сторожової башти. Тут під деревами вони відшукали затишну лавку, з якої відкривався чудовий краєвид на красиву старовинну кам’яну будівлю, яку Харрі за звичкою продовжував називати Морською школою, хоча тепер у ній готували менеджерів.
— По-перше, тому, що тут красиво, — сказав Харрі. — По-друге, щоб деякі іногородні познайомилися з історією столиці. Перший склад у назві Осло означає «лісистий кряж», — тут, на Еке-берзькому кряжі, ми зараз і сидимо. А другий склад — «рівнина», «долина», яку ти бачиш у нас під ногами. — Він вказав рукою. — Ну, а по-третє… Ми з тобою щодня бачимо цей пагорб із вікна. Чи не пора нарешті поглянути, що там за ним? Як по-твоєму?
Халворсен не відповів.
— Я не хотів розводитися про це в кабінеті, — сказав Харрі, — або ж у Елмера. Мені потрібно дещо тобі розповісти. — Харрі здавалося, що навіть сюди сильні пориви вітру доносять із фіорду солонуватий морський запах. — Я був знайомий із Анною Бетсен.
Халворсен кивнув.
— Схоже, це тебе не особливо здивувало, — зауважив Харрі.
— Я припускав щось таке.
— Але є і ще дещо.
-Так?
Харрі сунув до рота неприкурену сигарету.
— Перш ніж продовжити, вимушений тебе попередити. Те, що я скажу зараз, має залишитися строго між нами. Саме це і може стати для тебе серйозною проблемою. Уловлюєш? Тому, коли хочеш, я нічого не розповідатиму, і покінчимо з цим. Так що, продовжувати мені чи ні?
Халворсен подивився на Харрі. Якщо він і намагався зважити всі «за» і «проти», то тривало це недовго. Він кивнув.
— Хтось почав присилати мені мейли, — сказав Харрі. — У зв’язку з цією смертю.
— Ти знаєш, хто саме?
— Уявлення не маю. Адреса нічого мені не говорить.
— А, так от чому ти питав мене вчора, як визначити відправника за адресою.
— Я ж нічого в цьому не тямлю. А ти — дока. — Могутній вітер зводив нанівець усі спроби Харрі прикурити. — Мені необхідна допомога. Я гадаю, Анну вбили.
Поки холодний північно-західний вітер обривав із дерев на Екебергу останнє листя, Харрі розповів про дивні повідомлення від того, хто, схоже, знав стільки ж, скільки й вони, а може, й більше. Він не згадав про те, що, якщо вірити повідомленням, він, Харрі, був того вечора в Анни. Проте повідав про пістолет, який був у Анни в правій руці, хоча, судячи з положення палітри, вона була лівшею. Про фотографію в туфлі. Про бесіду з Аст-рід Монсен.
— Астрід Монсен сказала, що ніколи не бачила Вігдіс Албу і дітей із знімка, — сказав Харрі. — Але коли я показав їй фотографію Арне Албу в «Віснику підприємця», їй вистачило одного погляду. Як його ім’я, вона не знала, але він регулярно наносив візити Анні. Астрід багато разів бачила його, коли брала пошту. Приходив він зазвичай після обіду й залишався до вечора.
— І називав це, мабуть, «наднормовою роботою».
— Я запитував Монсен, чи зустрічалися вони тільки в будні, й вона розповіла, що іноді він заїжджав за нею на машині, й вони були відсутні всі вихідні.
— Що ж, виходить, любили варіації з вилазками на природу.
— Відносно варіацій ти маєш рацію, а ось відносно природи… Астрід Монсен — жінка розважлива і спостережлива. Вона розповідала, що він ніколи не відвозив Анну з домівки теплої пори року. Це змусило мене замислюватися.
— Про що? Про готель?
— Можливо. Але готельний номер можна зняти і влітку. Ну ж, Халворсен, думай. Міркуй, адже само собою напрошується.
Випнувши нижню губу, Халворсен скорчив гримасу, яка, мабуть, означала, що він не в змозі запропонувати ніяких варіантів, вартих уваги. Харрі всміхнувся і видихнув струмінь тютюнового диму:
— Та ти ж сам щойно говорив про таке місце.
Халворсен здивовано звів брови:
— Літній будиночок? Ну звичайно!
— Правда, здорово придумано?! Розкішне й затишне любовне гніздечко — адже сім’я вже повернулася на зиму додому, а цікаві сусіди позачиняли на ніч віконниці. І всього лише за годину їзди від Осло.
— І що далі? — запитав Халворсен. — На мій погляд, так ми не дуже просунемося.
— Не скажи. Якщо нам удасться довести, що Анна бувала в тому будинку, Албу в будь-якому випадку доведеться перейти в оборону. А для цього багато не треба. Який-небудь відбиток пальця. Соломинка. Спостережливий продавець із магазинчика по сусідству, який іноді доставляє товари додому.
Халворсен почухав потилицю:
— А чом би нам не взяти бика за роги й попросту не відшукати відбитки Албу в квартирі Анни? Адже там їх, мабуть, повнісінько.
— Навряд чи вони дотепер збереглися. За словами Астрід Монсен, він несподівано зник приблизно з рік тому і не з’являвся аж до однієї з субот минулого місяця. Тоді він раптово заїхав за нею на автомобілі, як бувало раніше. Монсен чудово пам’ятає, тому що Анна зателефонувала їй і попросила у вихідні прислухатися, чи не лізе хто в квартиру.