— Ні, кажи зараз.
— Гаразд. Так ось Лоренц і Закель застосовували ціанистий натрій, інсулін і деякі інші препарати. Впливаючи ними на уражені хворобою клітини головного мозку пацієнтів, обидва лікарі досягали успіху навіть у дуже важких випадках. Але й вони безпорадні проти певних форм божевілля. Особливо, якщо вражено ділянки мозку поблизу таламусу.
— Таламус?
— Загадковий горбик у центральній частині людського мозку. Про нього відомо далеко на все. В усякому разі мені… Одна з численних таємниць мозку, не розкритих досі.
— Далі, Артуре, я уважно слухаю.
— Так ось, у цих випадках звичайні препарати не давали ефекту. Більше того, вони призводили до того, що мозкові клітини починали руйнуватися. Процес переважно необоротний. Саме така хвороба, а точніше, така форма хвороби у Ханно Бретмюллера. На жаль, він занадто пізно попав до мене в лабораторію. Повірте, я зробив усе, що в людських силах, аби хоч скільки-небудь…
Кан нетерпляче ворухнув плечем.
— Він загине?
— Так.
— А як же це? — Кан показав на жовту папку. — Ти ж дечого добився?
— До Бретмюллера кілька разів, але ненадовго, поверталася свідомість. Це єдине, чого я досяг. Спершу він опам'ятався на п'ятдесят хвилин, потім хвилин на сорок, на півгодини; при повторних ін'єкціях препарат діє дедалі слабше. Доводиться збільшувати дозу. А це не можна робити без кінця-краю — в сполуці препарату міцна отрута.
— Коротше кажучи?..
— Коротше, тепер я можу ввести її хворому востаннє.
— В моїй присутності?
— Так.
— Сьогодні?
Абст кивнув.
— А потім?
— Він, мабуть, загине.
—І теж сьогодні?
— Очевидно, так.
— Навіщо ж його турбувати? Чи не краще, щоб усе сталося само собою? Хай йому чорт, Артуре, він заслужив право вмерти своєю смертю!
— Передусім прочитайте це, — Абст показав очима на жовту пайку. — Прочитайте і тоді скажете.
Четвертий розділ
8 лютого 1939 року.
Перша група ін'єкцій.
Час — 14 годин 07 хвилин.
Хворий лежить нерухомо, долілиць.
14 годин 14 хвилин. Дихання стало глибше, темп повільніший. Лице хворого порожевіло.
14 годин 21 хвилина. Періодичність дихання наближається до нормальної. Спостерігаються конвульсивні посіпування кінцівок.
14 годин 23 хвилини. Хворий, який лежав скорчений, випростався, перевернувся на спину. Він рівно й глибоко дихає.
14 годин 25 хвилин. Щільно закриті повіки хворого затремтіли. Він трохи розплющив очі, провів язиком по губах.
14 годин 26 хвилин. Очі розплющені. Хворий намагається сісти.
14 годин 28 хвилин. Повне відновлення свідомості.
Бретмюллер. Де я?
Абст. У госпіталі.
Бретмюллер. Ви лікар?
Абст. Так, я лікар і офіцер німецького військово-морського флоту. Але розмови потім. Спочатку ви повинні добряче поїсти. Зараз для вас це найважливіше. Перед вами обід — будь ласка, їжте. Починайте з бульйону. Запевняю, він дуже смачний.
Бретмюллер. Негайно з'єднайте мене з начальником військово-морської розвідки!
Абст. Сідайте до столу. Обідаючи, ви зможете розмовляти. Я охоче виконаю всі ваші…
Бретмюллер. Ні! Я розмовлятиму тільки з офіцером розвідки. Негайно викличте до мене відповідального працівника розвідки!
Абст. Ось моє посвідчення. Я офіцер розвідки. Мені відомо все про ваше завдання. Називаю пароль. «Операція Бібер». Сідайте, їжте і розповідайте все найважливіше. Я уважно слухаю.
Бретмюллер. Вони загинули — і човен, і люди!.. Це трагедія, яку не розповіси словами!
Абст. Сидіть спокійно. І — їжте. Наказую їсти!.. Ось так. Не поспішайте — їжа краще засвоюється, коли її добре пережовуєш. Пообідаєте, і ми продовжимо розмову. Я залишу вас. Повернуся за чверть години.
Абст. У вас є якісь бажання?
Бретмюллер. Хотів би надіслати листа…
Абст. На жаль, неможливо. Але я обіцяю: кожне ваше слово буде передано за призначенням.
Бретмюллер. Як ви доведете це?
Абст. Ви бачили моє посвідчення.
Бретмюллер. Я командир підводного човна «Випера». Він загинув. Не дай боже, якщо туди пошлють інший!
Абст. Його потопили? Як це сталося? Коли? Де? Що з командою?