Дівчина гадає, що Хранитель розуміє минуле краще, ніж майбутнє.
Вона завжди почувалася тут непевно, а тепер їй геть не по собі.
Елінор шукає Саймона в дитячому личку, але бачить у ньому лише натяки на коханого. У немовляти її чорне волосся, і личко смагляве, коли не кричить. Їй так хотілося, щоб у дитини були біляві Саймонові кучері, та в жодній книжці не написано, що волосся в немовлят із часом змінюється із чорного на якесь інше. Це може статися з кольором очей, але просто зараз дитина так міцно їх заплющує, що Елінор узагалі не певна, якого вони кольору.
Їй слід дати дитині ім’я.
Давати комусь ім’я — це здається занадто відповідальною справою.
«Як мені її назвати?» — пише Елінор на Кухню.
Коли загорається світло й дівчина відчиняє дверцята, усередині замість картки чи таці лежить клаптик паперу, який, схоже, вирвали з книжки, з одним-єдиним словом:
Мірабель
В інший час в іншому місці: Інтерлюдія 3
Вермонт, два тижні тому
Бар тьмяно освітлюють вінтажні лампочки, розливаючи над посудом та відвідувачами схоже на сяйво свічок проміння. Попри пізню годину крізь вікна просотується ще трохи світла — під вуличними ліхтарями сніг яскравий, наче вдень.
Чоловік, чиє ім’я не Доріан, самотньо сидить за столом у кутку, підпираючи спиною стіну. Не стіні висить пара оленячих рогів, опудало фазана та портрет юнака, якого повісили за зраду під час війни, якої вже не пам’ятає ніхто з-поміж нині живих. Досі живий чоловік перед картиною кидає на бар погляд, що охоплює весь простір, а не якийсь певний столик.
Певну людину.
Напій, який він похитує в руках, запропонувала офіціантка у відповідь на його бажання випити чогось зі скотчем. Його вигадливу назву чоловік забув, але там було щось, пов’язане з кленом.
У нього із собою є розгорнута книжка, але він не читає (він її вже прочитав). Вона просто дає йому змогу сфокусувати погляд у напрямку трьох людей за столиком навпроти. Поле зору лише подеколи затуляє поодинокий завсідник, що гайнує час біля барної стійки, прикрашеної згори шматком масивного мармуру, що має такий вигляд, наче його вирятували зі значно старішої будівлі. Двоє юних дівчат (одну з них він уже бачив раніше цього ранку, коли йшов сніг) і трохи старший хлопець. Раніше він цікавився питанням щодо природи їхніх стосунків, але що більше спостерігає за ними, то більше бачить і хоче знати.
Дві дівчини — це пара, якщо він правильно тлумачить мову жестів і візуальний контакт. Чоловік помічає покладену на стегно руку, що підтверджує його здогадку, і він задоволений собою, бо має натреноване око, позаяк безліч разів помічав таке в багатьох барах. Це вже стало звичкою. Він читає людей, як розгорнуті книжки, навіть звіддалік у тьмяно освітлених приміщеннях.
Цих дівчат йому прочитати неважко. Та, що має коротку стрижку, багато базікає, підкреслюючи свою думку руками й часто роззираючись на людей у барі. Друга дівчина спокійніша, краще володіє собою; вона скидає під столом черевики, і Доріан якоїсь миті навіть відчуває, що заздрить їй. Вона тут із цими людьми почувається як удома, але слухає їх особливо уважно. Тих двох ця дівчина знає, але не так добре, як би їй цього хотілося.
А ще є хлопець.
Його обличчя майже повністю відвернуте в інший бік, світло вихоплює із затінку профіль, коли він підіймає свій коктейльний келих, а коли відвертається, вираз обличчя цілковито зникає в тіні вологих від снігу кучерів.
Доріан чекав на хлопчика. На студента. На жменьку університетських кліше. Але це чоловік. Юний, але чоловік. Чоловік, від якого він у захопленні. Чоловік, який до того ж вивчає комп’ютерні ігри.
Доріан дивиться на нього й не бачить, не може прочитати бодай дрібки фактів про нього. Раніше він подумки вживав слова «соціальна тривога» і «самітник», але зараз дивиться не на таку людину. Сором’язливість — крихітна неприємність, що випарувалась уже після половини першого келиха. Хлопець слухає більше, ніж говорить, проте, коли озивається, у його поведінці нема нічого недоладного. Час від часу він посуває окуляри ближче до перенісся і,напевно, п’є «Сайдкар», однак, очевидно, попросив не вкривати вінця келиха цукром.
Прочитати цього чоловіка він не може. Це дратує, як книжка, яку маєш, але не можеш торкнутися. І це розчарування аж занадто добре знайоме.
— Як книжка?
Доріан зводить погляд і бачить у себе за плечем офіціантку, що підливає йому води. Вона, мабуть, прибігла перевірити рівень його напою в келиху. Напівповний він чи напівпорожній — це вже залежить від рівня оптимізму. Він глипає на книжку у своїх руках. «Таємна історія»[49]. Доріан потайки завжди мріяв про такі глибокі, як на її сторінках, стосунки, та не знайшов їх, а тепер уже досяг такого віку, що сам не вірить, буцімто колись це станеться. Він уже прочитав цю книжку сім разів, але не розповідає цього офіціантці.