Позаду каміна на столах стоять пляшки. За одним з них жінка в костюмі наливає і змішує рідини у вишуканих келихах, а потім віддає їх тим, хто проходить повз. Хлопець дивиться, як вона працює, змішуючи рідини, що шиплять, піняться та змінюють колір з прозорого на золотий, потім на червоний, на чорний і знову на прозорий.
Він чує, як авторка коктейлів бажає комусь благословенного нового місячного року, простягаючи йому кубок для шампанського, укритий шаром золотого листя, який доведеться порушити, щоб скуштувати напій. Закарі рушає далі ще до того, як поверхня трунку вкривається брижами.
У тихому закутку якийсь чоловік посипає підлогу піском чорного, сірого, золотого та відтінку слонової кістки кольорів, створюючи вигадливі візерунки, схожі на мандалу[52] кола з танцюристів, повітряні кульки, велике вогнище, ще одне коло з котів і останнє — з бджіл. Кінчиком пір’їнки митець малює на піску найдрібніші деталі. Закарі підходить ближче, щоб краще все роздивитися, та чоловік, щойно завершив картину, змітає пісок і починає спочатку.
Неподалік на канапі відпочиває жінка, вбрана в самі лише стрічки. На смужках тканини, що звиваються навколо її шиї, талії і збігають донизу ногами, написані вірші. Чимало прихильників читає жінку, але вона занадто нагадує Закарі тіла зі склепу, тож він уже збирається відвернутися, як раптом його погляд чіпляється за один рядок.
Спершу Місяцівна хотіла поговорити зі Смертю.
Хлопець наближається на крок, щоб прочитати історію, що збігає жінчиними руками й закручується навколо талії.
Вона запитала, чи може Смерть зберегти одну душу.
Смерть подарувала б Місяцівні будь-що, адже Смерть надзвичайно щедра. Це був простий дар, і дати його було легко.
Стрічка закінчується, закрутившись навколо жінчиного безіменного пальця. Хлопець читає інші, але на них більше нічого немає про Місяцівну.
Закарі мандрує далі й знаходить частину зали, де зі стелі звисають сотні розгорнутих книжок, що наче ширяють у повітрі. Він тягнеться, щоб торкнутися до однієї з них у себе над головою, і її сторінки тріпотять під його пальцями. Ціла зграйка вишиковується, змінюючи клин, наче гуси.
Хлопцеві здається, наче він помітив Доріана з протилежного боку танцмайданчика, тож він намагається прокласти шлях туди. Натовп знову тягне його за собою. Як багато людей. Ніхто на нього не зважає, однак хлопець менше почувається привидом, адже простір і люди навколо здаються якимись щільнішими. Він майже відчуває пальці, які злегка торкаються його руки.
— Ось ти де, — чує біля себе голос, але це не Доріан, а рудоволосий юнак, якого він уже бачив раніше. Він десь загубив піджак, а руки в нього вкриті золотом аж до кінчиків пальців.
Закарі вирішує, що помилився і звертаються до когось іншого, та незнайомець дивиться простісінько на нього та цікавиться:
— Коли ви?
— Що — коли? — перепитує Закарі, досі не певний, що юнак розмовляє з ним.
— Ви існуєте не зараз, — пояснює рудоволосий, підіймаючи позолочену руку до хлопцевого обличчя й легенько торкаючись пальцями його щоки.
Цього разу Закарі відчуває їх по-справжньому, але так дивується, що не може нічого відповісти. Юнак тягне його на танцмайданчик, та натовп їх розділяє, і рудоволосий знову зникає.
Закарі намагається знайти краєчок кімнати подалі від юрби. Він думав, що музиканти стоять позаду нього, але тепер флейтист опинився перед ним, а барабани десь ліворуч. Світло починає згасати, мабуть, кульки опускають нижче; поки Закарі йде до стіни, здається, наче кімната стискається. Він минає забуту кимось на кріслі золоту сукню, що мерехтить, як зміїна шкіра.
Опинившись біля стіни, хлопець виявляє, що вона вкрита текстом, написаним пензликом і золотою фарбою на темному камені. Слова важко розібрати, металевий пігмент занадто яскраво або дуже слабко сяє під променями світла. Закарі стежить за історією, що розгортається на стіні.
Місяцівна поговорила із Часом.
(До того вони давненько не розмовляли.)
Місяцівна попросила Час не торкатися того місця і тієї людини.
Час змусив її почекати на відповідь. А коли Місяцівна все-таки дістала її, була одна умова.
Час погоджувався допомогти Місяцівні лише за умови, якщо вона своєю чергою допоможе йому віднайти шлях до Долі.
Місяцівна пообіцяла, хай навіть не знала, як полагодити поламане.
Тоді Час погодився заховати те місце подалі від зірок.
Відтоді дні та ночі в тому місці спливали інакше. Дивно, повільно. Мляво, нудно.
На цьому слова на стіні уриваються. Закарі озирається на вечірку, дивиться на кульки, що пливуть повз люстри, кружляння танцівників і дівчину неподалік, яка вкриває прозовими рядками спину іншої дівчини. Пише вона золотою фарбою, напевно, позиченою нещодавно, щоб написати історію на стіні. Повз Закарі проходить чоловік з тацею крихітних тістечок, замість глазурі прикрашених віршами. Чиїсь руки простягають хлопцеві келих вина, а потім зникають, і Закарі не знає, куди поділась та людина.