Я все ж таки знайшла дещо про фонд, інструкції стосовно пожертв. Проте як цій леді поталанило залишити свою бібліотеку кільком різним університетам у різних країнах, якщо деякі з них ще навіть не існували, коли її не стало? Ну, тобто серйозно, навіть якщо вона дожила до ста років, наш навчальний заклад був заснований (віднімаю в стовпчик, бе-е-е) десь сорок чи п’ятдесят років по тому?
Єлена допомогла мені знайти ще кілька пожертвуваних книжок, і деякі з них занадто сучасні, щоб належати леді в тисяча вісімсот якомусь там році. У деяких навіть ідеться про епоху джазу[64]. Певно, це була не «її бібліотека», а «бібліотека, названа на її честь»? А може, просто фонд отримав свою назву з далекого минулого. Я не змогла ніде знайти інформацію про «Фонд Кітінг», наче його взагалі не існує. На одній з книжок знову була зображена бджола. Бджола, ключ і меч намальовані вицвілим чорнилом на задній частині палітурки під наліпкою з баркодом.
Усе це так дивно. До того ж дивно не в хорошому розумінні. Обожнюю, коли щось дивне в хорошому розумінні.
Я закрила свій акаунт на сайті Twitch, тому що хтось спамив мені в приват бджолиними смайликами.
На телефон з невідомого номера надійшло повідомлення: «Припиніть пхати всюди носа, міс Гоукінс». Я не відповіла.
Усі мої повідомлення З. або від нього зникли.
Син віщунки сидить на стільці посеред ключів у центрі залитого сяйвом зірок лісу й розмовляє з жінкою зі снігу та криги.
Спершу він не знає, що сказати.
Він не вважає себе оповідачем. І ніколи не вважав.
Закарі думає про всі легенди, на яких він виріс, міфи, казки та мультики.
Пригадує «Солодкі муки», їх тест для хранителів — розповісти історію посеред ключів — і те, що можна було розповідати будь-яку історію, крім своєї, однак у нього немає жодної.
Він нічого не репетирував. Нічого не приготував. Утім, прохання його ніяк не обмежує.
«Розкажи мені історію».
Прохання без жодних уточнень чи вимог.
Тож Закарі береться говорити, спершу затинаючись, а потім поступово заспокоюється, наче розмовляє зі старим другом у тьмяно освітленому барі за майстерно приготованими коктейлями, а не сидячи в засипаному снігом казковому лісі та звертаючись до мовчазної статуї.
Він розпочинає свою розповідь з одинадцятирічного хлопчика, який знайшов у провулку намальовані двері. Описує їх з найменшими подробицями, аж до намальованої замкової шпарини. Розповідає, як хлопчик не відчинив їх. Як потім шкодував про це і як у непевні моменти протягом наступних років двері переслідували його й переслідують досі.
Закарі розповідає, як переїжджав з одного місця на друге, а потім ще на одне, однак ніде не почувався своїм; як йому майже завжди хотілося опинитися деінде, а понад усе — у вигаданих місцях.
Хлопець розповідає, як переймався, що ніщо із цього не має значення. Що все пусте. Що те, ким він є, чи вважає, наче є, — лише сукупність відсилок до мистецтва інших людей. Він так зосереджується на історії, її значенні та структурі, що мріє, щоб його світ теж набув такої самої привабливої чіткості, але цього ніколи не було, і Закарі непокоїться, що не буде.
Хлопець розповідає їй про те, у чому ніколи нікому не звірявся.
Про чоловіка, який так повільно й довго розбивав йому серце, що Закарі ніяк не міг збагнути, що то насправді — біль чи кохання. Минуло вже багато часу, та коли він намагається розібратися, як почувається зараз, відчуває лише порожнечу.
Закарі розповідає, як університетська бібліотека стала для нього чимось необхідним у його житті. Якщо він відчував, що земля тікає з-під ніг, то йшов туди, знаходив собі нову книжку й занурювався в неї, хай навіть тимчасово ставав кимось іншим й опинявся деінде. Хлопець описує бібліотеку аж до її ненадійних лампочок, розповідає, як знайшов «Солодкі муки» і як цей момент несподівано змінив усі наступні.
Він читає їй уголос «Солодкі муки», більше покладаючись на пам’ять, адже світла зірок не досить, щоб освітити слова. Розповідає їй Доріанові казки про замки, мечі та сов, про загублені серця, утрачені ключі та місяць.
Закарі розповідає, що завжди почувався так, наче шукає чогось, завжди думав про ті невідчинені двері та яким засмученим почувався тоді, коли пройшов крізь інші двері. Але це відчуття нікуди не зникло, однак воно на мить покинуло його в застиглій у часі позолоченій бальній залі. Він знайшов те, що шукав, — не місце, а людину, особливу людину в цьому особливому місці, але вже за мить і людина, і місце зникли.
64
Період в американській історії між завершенням Першої світової війни та початком Великої депресії.