Схоже, я вже стаю справжнім професіоналом.
Утім, він майже не дивиться в книжку й ледве сьорбає свою локшину. З хитрістю в нього не дуже. Дивиться, як я пишу. Утупився поглядом у мій щоденник, наче намагається придумати, як поцупити його, щойно я відвернусь.
А я тепер нікуди не відвертаюся.
Тобі доведеться вирвати цей зошит із «Часом пригод» на обкладинці з моїх холодних мертвих рук, ага, придурку.
Ця ситуація трохи нагадала мені того типа, що витріщався тоді на З. у «Грифоні», але цей молодший і не такий привабливий, якими бувають посивілі чоловіки.
(Того дядька я теж спробувала відстежити. Ще давно. Розпитувала офіціанток і барменів, та лише одна офіціантка пригадала його та сказала, що спробувала пофліртувати з ним, а він її відшив, проте ввічливо. Однак вона більше не бачила його ні до того вечора, ні опісля.)
Цей хлопчина нарешті збагнув, що я не піду, поки він не піде. Хай там що. А якщо він спробує пересидіти мене, вигадаю якусь нісенітницю в дусі втечі через задні двері кухні, як у шпигунських фільмах.
Трохи пізніше. Я перемогла в раменній сутичці, хлопчина врешті-решт пішов, суперповільно й неохоче, наче мріяв ще посидіти над залишками своєї миски з локшиною.
За пів години він перегорнув заледве дві сторінки.
Вийшовши з бару, я довго петляла в хибному напрямку й зупинилася в парку, щоб понишпорити в торбі.
Там лежав крихітний кнопковий передавач завбільшки з батарейку для годинника й щось липке — воно залишилося всередині, навіть коли я висипала все із сумки. Я б нізащо його не знайшла, якби не бачила, як мені його підклали. Не знаю, що це: GPS-маячок, мікрофон або ще щось.
Усе це справді дивно.
Уже вдома.
Дорогою я купила додатковий ланцюжок на вхідні двері й детектор руху.
Потім спекла печиво з корицею і вершками, змішала собі коктейль «Кловер клаб»[65], оскільки вже однаково дістала яйце, затишно влаштувалася вкотре грати в «Темні душі» й тепер трохи краще ставлюся до життя та свого існування.
Мені дедалі кращає, щойно на екрані з’являється напис: «Ти помер».
Ти помер.
Ти помер, а земля далі крутиться.
Ти помер, і це було не аж так погано, чи не так? З’їж печивко.
***
Я просто сиділа й рюмсала пів години, але тепер почуваюся краще. Гадаю, З. помер. Ось я і сказала це. Записала, хай там що.
Здається, якоїсь миті я припинила шукати його й стала шукати відповідь на запитання «Чому?», а тепер це заплутує мене.
Той імовірний відстежувач я причепила на кота в парку.
Син віщунки проходить крізь двері до просторої печери глибоко-глибоко під поверхнею землі. Під гаванями, містами, під книжками.
(Єдина книжка, яку він несе із собою, стане першою, яку розгорнуть на такій глибині. Тут історії ніхто не зшиває, тож усі вони вільні й живуть у природі.)
Закарі розмірковує, чи був він увесь час у цій печері, розгулюючи нею, коли бачив те, що здавалося снігом, деревами й сяйвом зірок. Невже він щойно пройшов через свої історії і вийшов з іншого боку?
Щось м’яко, однак наполегливо торкається його щиколотки. Опустивши очі, Закарі бачить сплюснуту мордочку персидського кота.
— Гей, — озивається хлопець. — А ти як опинився тут, унизу? — Кіт не відповідає. — Я чув, що ти мене шукав.
Кіт цього не підтверджує, але й не спростовує.
Закарі озирається і вже не дивується, побачивши, що двері, крізь які він прийшов сюди, зникли. На їх місці виситься стрімчак, можливо, цей високий стрімчак утворився над дверима, але з цього місця важко сказати щось напевно.
Кіт знову притискається головою до хлопцевої ноги, підштовхуючи його в інший бік.
Із цього боку простягнувся кам’янистий краєвид, який закінчується гірським хребтом. За ним щось світиться.
Закарі чує, як шумлять хвилі.
— Ти йдеш? — запитує він кота.