Вона анітрохи не переймалася тим, що надто впадає в око, і мені це подобалося.
— Це штучне хутро, — озвалася жінка, а мене це засмутило. — Як вам книжка? — Вона постукала пальцем по моєму примірнику «Офігенного письменника»[66].
— Це програмна річ, — сказала я і не збрехала.
Її балакучість збила мене з пантелику, я навіть уявити не могла, що колись розмовлятиму з кимось із цих людей.
— Сумуєте за ним? — спитала вона, поглянувши на мій коктейль «Сайдкар». Я замовила його, бо не змогла вигадати нічого іншого, просто хотіла посидіти десь за межами своєї квартири. Забула сказати, щоб не додавали цукру, тож вінця склянки стали від нього липкі.
— А ви знаєте, де він? — своєю чергою поцікавилась я.
Жінка нічого не відповіла, але в її очах — у карому, бо мені здалося, що блакитне затуманене катарактою, — з’явився дивний вираз. Не знаю, на що він був схожий, та знаю, що мало б прозвучати: «Ага, ви ТАКИ знаєте, де він», але цього не сталося. Незнайомка глипнула на мене, відпила ковток мартіні та, поставивши келих на місце, сказала:
— Ви, мабуть, сумуєте через свій розрив.
Я нікому не казала, що ми з Лексі порвали. Л. страшенно сердилася на мене, коли я стала докопуватися до суті того, що сталося із З., і говорила, що він, напевно, просто здимів, а я ж гніваюся, що він не попередив. Я звинуватила її в тому, що вона ставиться до цієї історії з бджолою, ключем і мечем як до одного зі своїх театральних сміттєвих полювань, а тоді вона назвала мене «змарнованим часом», що прозвучало занадто грубо, тож я не впевнена, що сумую. Я нормально до цього ставлюся. Не думаю навіть, що мені хочеться нині бути в стосунках з кимось. Усе змінюється.
А тепер усе змінюється надзвичайно швидко, позаяк ще минулого тижня все було інакше. Утім, снігопади не вщухають. Принаймні це не змінилося.
— Не дуже сумую, — відповіла я.
— Але у вас більше немає варіантів, — озвалася леді. — Не дуже багатий вибір.
Мене це роздратувало, адже ця жінка мала рацію, але казати їй цього я не маю наміру. У мене був записник і мої проєкти, і я сиділа там наодинці з коктейлем, бо не хотіла пити з кимось іншим. У мене немає інших людей. Вона сказала це, буцімто натякаючи, наче їй відомо, що моя родина не аж так добре до мене ставиться.
Я нічого не відповіла.
— Ви сама собі господиня. Невже вам не хочеться мати десь своє місце?
— Моє місце тут, — відрубала я.
Не розуміла, до чого вона веде.
— І як довго це триватиме? — запитала незнайомка. — Ви пристали на дворічну навчальну програму, адже не знали, що вас ще може зацікавити, але потім вам доведеться покинути це місце. Невже вам не хочеться бути частиною чогось більшого?
— Я не релігійна людина, — заперечила я.
— Ідеться не про релігійну організацію, — пояснила вона.
— А про що?
— Боюсь, я не можу вам повідомити, про що саме. Доти, доки ви не погодитеся приєднатися до нас.
— Це якийсь культ чи щось таке?
— Чи щось таке.
— Мені потрібно більше інформації, — відповіла я їй і сьорбнула свій «Сайдкар», бо це було бодай якесь заняття, однак від нього пальці стали липкими. Цукор на вінцях келиха — якась дурня. — А може, це одна із ситуацій, що може означати «ви вже й так забагато знаєте»?
— Так і є, але я цим не надто переймаюся. Якщо ви розповісте комусь те, що вам відомо, чи принаймні гадаєте, що відомо, вам однаково ніхто не повірить.
— Тому що це звучить занадто неправдоподібно?
— Тому що ви жінка, — пояснила вона. — Через це вас простіше вважати божевільною. Істеричкою. Якби ви були чоловіком, можливо, це мало б якесь значення.
Я нічого не відповіла їй на це. Чекала додаткової інформації. Леді навпроти довго та пильно вдивлялася в мене. Достоту не від природи було блакитним її око.
— Ви подобаєтеся мені, міс Гоукінс, — нарешті мовила вона. — Ви наполеглива, і я захоплююся такою завзятістю, з якою люди беруться до діла, але тоді, коли її застосовують у потрібному напрямку. А ви наразі стоїте на хибному шляху, але, гадаю, я зможу спрямувати в потрібне русло. Ви розумна, рішуча, пристрасна й маєте всі ті якості, яких я шукаю. А ще ви оповідачка.
— А хіба це стосується усього іншого?
— Це означає, що ви споріднені з галуззю, яка нас цікавить.
— Літературна благочинність, так? Не думала, що ця справа має так багато спільного з таємними товариствами.
— Благочинна організація — лише фасад, і вам це добре відомо, — не розгубилася жінка. — Ви вірите в магію, міс Гоукінс?
— У магію на кшталт Артура К. Кларка, коли досить успішну технологію неможливо відрізнити від магії? Чи справжню магічну магію?