Закарі ще раз дивиться на місто з протилежного боку моря. Отже, його пошуки ще не закінчилися.
Ще ні.
Доля ще має на нього плани, хай навіть посмертно.
Закарі Езра Роулінз сідає в човен і береться за весла.
Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс
Привіт, щоденнику, давно не бачилися.
Усе наче затихло. Після зустрічі з тією леді в барі я не знала, як поводитися, і цілу вічність страждала від параної, маючи острах записувати щось або говорити з кимось, тому запхала голову в пісок і працювала. Час минав, і нічого не відбувалося, а тепер уже літо.
Ну, дещо таки сталося, і я тоді про це не написала.
Хтось залишив мені ключ. Він лежав у моїй поштовій скриньці в кампусі. Це важкий латунний ключ, а його головка виготовлена у формі пір’їни, тож він скидається на старовинну ручку-перо з борідкою замість вістря. До ключа стрічечкою була прив’язана записка, схожа на старомодну етикетку для багажу, яка повідомляла: «Для Кет, коли настане Час». Я вирішила, що це запрошення на чийсь захист, але більше нічого про це не чула. Ключ досі в мене. Я повісила його на ланцюжок з іншими ключами (пір’їна має нагорі петельку). Записку я не знімала. Мабуть, досі чекаю, «коли настане Час».
Я гадала, що незнайомка з бару повернеться. Наче я влаштувала якусь відмову від поклику, хоча не маю нічого спільного з подорожами героя[67]. Гадаю, тоді це здавалося правильним рішенням, але, самі знаєте, людині стає цікаво. Що може статися далі?
Отже, саме над цим я й узялася працювати, хай навіть не заплановано. Я вже давненько не працювала й не знала, із чого почати, я взагалі не знала, до чого прагну, тому й далі думала про свої бажання й поверталася до розповідей в ігровій формі. Я дійшла думки, що все це могло стати половиною годящої гри, якби це була гра. Частково в жанрі шпигунського кіно, частково — казки, частково — вибору власних пригод. Епічна розгалужена історія, що не обмежується одним жанром або одним шляхом і розростається за допомогою інших історій, проте залишається цілісною.
Я намагаюся бавитися тими речами, які можна здійснити в грі, але неможливо задіяти в книжці. Намагаюся охопити більше історії. Книжка виготовлена з паперу, а історія — це дерево.
Ти зустрічаєш когось у барі. Ідеш за ним або ні. Відчиняєш двері чи ні.
Хай там як, суть завжди одна й та сама: що станеться далі?
Мені знадобилася ціла купа записників, заповнених варіантами, але тепер уже щось стало вимальовуватися.
У «Реальному житті»™ далі сталося так, що я знайшла Джоселін Кітінг. Типу.
Я знайшла Сімону Кітінг.
Кілька місяців тому я попросила свою подружку Пріті з Лондона провести для мене детективну роботу в бібліотеці з приводу «Фонду Кітінг», якщо буде нагода, але нічого від неї не чула й вирішила, що вона нічого не знайшла. Однак учора подруга написала, що дещо нарила і чи цікаво мені ще.
Вона, мабуть, подумала, що я збожеволіла, оскільки я дала їй щойно створену електронну адресу й попросила написати мені повідомлення, коли надішле листа, щоб я могла все негайно роздрукувати, а сам лист видалити. Їй я теж наказала видалити все після того, як надішле відомості. Сподіваюся, цього буде досить. Це точно параноя.
З’ясувалося, що раніше існувало Британське бібліотечне товариство, яке не було «офіційним» бібліотечним товариством. Здебільшого його членами ставали люди, двері до звичних товариств перед якими були зачинені. Переважно це були леді, але не тільки.
Вони здавалися такими собі бешкетниками, але на якийсь ботанський лад.
Схоже, товариство було підпільне, тож записів залишилося небагато. Утім, у якійсь приватній лондонській бібліотеці збереглося кілька тек. Хтось знайшов їх і спробував нарити більше інформації, щоб перевірити, чи не стане її, бува, для статті або книжки, та нічого путнього із цього так і не вийшло.
Отже, годящих записів про те, що це була офіційна група, не залишилось, але є уривки зі щоденників та кілька фотографій. Вицвілі світлини кольору сепії з людьми в чарівних капелюхах та аскотах[68] на тлі чарівних книжкових крамниць, які нагадують клітки, де все здається дорогоцінним, вишуканим, і, мабуть, вони самі трохи скидаються на маскування для таємного проходу.
Уривки зі щоденників не так легко розібрати, до того ж я читаю роздруківки відсканованих аркушів, але ось що я змогла прочитати:
67
Термін, що позначає загальний шаблон, на якому вибудовуються міфи всіх народів світу. Відмова від поклику — один з етапів подорожі, на якому герой вважає її помилкою.