Невидимий художник знову і знову протинає шкіру голкою із чорнилом.
Меч завдовжки, мабуть, десь сантиметр чи півтора з’являється на грудях кожного вартового.
Кожен меч унікальний. Його виготовили для певного вартового і більше ні для кого іншого. Одні з них прості, другі вигадливі й пишні, з найменшими деталями, що зображені чорним, сепією або золотим кольором.
Якщо потенційний кандидат відповідає «ні», то виготовлений для нього меч заносять до каталогу й більше ніколи не малюють такий на шкірі.
Мало хто відмовляється після всього, що вони тут побачили. Дуже мало хто.
Тим, хто відмовляється, на очі теж надягають пов’язку, а руки зв’язують за спиною.
Довгу гостру голку встромляють швидко, протинаючи серце. Відносно безболісна смерть.
Тут, у цій кімнаті, уже занадто пізно обирати інший шлях, тим паче після всього побаченого. Їм дозволяють відмовитися бути вартовими, проте альтернатива в них одна.
Розрізнити вартових неможливо. Вони не носять мантій чи уніформ. Їхні завдання весь час змінюються. Більшість залишається в Гавані, однак кілька блукає поверхнею — їх не помічають і не бачать. Золотий порох на долонях нічого не означає для тих, хто не розуміє його значення. А татуювання з мечем легко заховати.
Можливо, помітити їхню службу складно, але вона триває. Вони знають, чому саме служать і що саме захищають. Вартові розуміють, ким стали, і це єдине, що має значення. Вони розуміють, що таке бути вартовим, який має завжди бути готовим до смерті.
Бути вартовим — це носити смерть на грудях.
Закарі Езра Роулінз стоїть у коридорі й глипає на клаптик паперу для записів, коли із салону виходить Кет, знову загорнута в кілька шарів зимового одягу.
— Гей, ти досі тут! — зауважує вона.
Закарі стуляє папірчик і кладе до кишені.
— Тобі хтось колись казав, що ти напрочуд спостережлива? — цікавиться він, і Кет штурхає його в руку. — Оце мені по заслузі.
— Ми з Лексі йдемо до «Грифона» чогось випити. Хочеш — приєднуйся до нас, — пропонує дівчина, вказуючи через плече на студентку-театралку з дредами, яка вже натягає на себе пальто.
— Авжеж, — погоджується Закарі. Бібліотека зараз зачинена, тож дослідити свою підказку з кишені він не зможе, а в «Реготливому грифоні» подають смачний «Сайдкар»[12].
Вони втрьох прокладають собі шлях у снігу з кампусу до центру міста, де під нічним небом сяє невеличка вуличка з барами й ресторанами, а дерева обабіч хідника сховали свої гілки в крижані пальта.
Обговорюють кілька старих тем, а потім Кет і Лексі переказують дискусію з минулого заняття Закарі й саме описують йому театри на специфічних майданчиках, коли дістаються до бару.
— Не знаю, я не великий прихильник залучення публіки, — зізнається Закарі й сідає за столик у кутку. Він уже й забув, як йому подобається цей бар з темним деревом і звичайними старими лампочками в неоднакових старовинних світильниках, що освітлюють залу.
— Я ненавиджу залучення публіки, — запевняє його Лексі. — Ідеться про значно автономніші п’єси, коли йдеш туди, куди хочеш, і сам вирішуєш, що дивитися.
— А як тоді ви можете бути певні, що кожен конкретний глядач побачить увесь сюжет?
— Гарантувати це неможливо, але, якщо забезпечити їх достатнім видовищем, вони, сподіваюся, зможуть скласти всі шматочки докупи.
Студенти замовляють коктейлі й половину закусок з меню, а Лексі описує Закарі свій дипломний проєкт — п’єсу, у якій, окрім усього іншого, потрібно розшифровувати підказки й ходити в різні місця, щоб побачити там частини вистави.
— Ти можеш повірити, що вона не геймер? — запитує Кет.
— Це неабияк дивує, — зізнається Закарі, а Лексі сміється.
— Мене це ніколи якось не цікавило, — пояснює їм дівчина. — До того ж ти маєш визнати, що це трохи відлякує оточення.
— Справедливе зауваження, — погоджується хлопець. — Але театральні штуки, якими ти захоплена, схоже, теж недалеко подалися.
— Їй потрібні ігри для новачків, — втручається Кет.
Між сьорбанням коктейлів і куштуванням загорнутих у бекон фініків та занурених у лавандовий мед підсмажених кульок козячого сиру вона складає список ігор, які можуть сподобатися Лексі. Утім, дівчина скептично ставиться до того, що для проходження деяких ігор може знадобитися сотня годин.
— Це божевілля, — каже вона, сьорбаючи свій «Віскі сауер»[13]. — Ви що, друзі, ніколи не спите?
— Сон для слабаків, — озивається Кет, дописуючи на серветку ще кілька назв.
Десь позаду падає таця з напоями, і вони зойкають хором.
— Сподіваюся, це були не наші, — каже Лексі, визираючи з-за хлопцевого плеча на розкидані склянки та знічену офіціантку.
12
Класичний алкогольний коктейль, що традиційно готується з коньяку, апельсинового лікеру та лимонного соку.