Але таке трапляється нечасто.
Ті, хто знаходять це місце, шукали його, навіть якщо самі про це не здогадувалися.
І їм захочеться залишитися там на певний час. На кілька годин, днів чи тижнів. Хтось ітиме й повертатиметься, вважатиме це місце порятунком, притулком, святилищем. Житиме водночас і нагорі, і внизу.
Дехто збудував свої домівки на поверхні навколо дверей, тримаючи їх зачиненими, захищаючи й не дозволяючи іншим скористатися ними.
Інші люди, пройшовши крізь свої двері, більше не хочуть повертатися до того, що залишили позаду. Їхні колишні життя перетворюються на сни, і на них чекає не повернення, а забуття.
Ці люди залишаються, оселяються там і беруться надавати нової форми місцю.
Вони живуть і працюють. Знищують мистецтво й історії та створюють нові, щоб поставити на полиці чи повісити на стіни. Знаходять друзів і коханих. Ставлять вистави, грають в ігри та сплітають товариства, засновані на дружбі.
Вони влаштовують вигадливі фестивалі й вечірки. Поодинокі відвідувачі повертаються на такі події, збільшують загальну кількість людей, додають життя навіть найтихішим залам. У бальних кімнатах і віддалених закапелках лунають музика й веселий сміх. Ті, хто спустився на берег, підбадьорений розвагами та вином, занурюють у води Беззоряного моря босі ноги.
Навіть ті, хто віддає перевагу своїм особистим кімнаткам і книжкам, на такі свята відмовляються від усамітнення — дехто погоджується приєднатися до гулянки, а хтось просто спостерігає.
За танцями та втіхами час минає непомітно, і тоді всі, хто вирішив піти, беруться шукати шлях на поверхню, щоб вернутися до своїх дверей.
Вони попрощаються з тими, хто залишається. З тими, хто знайшов свій порт у цій гавані.
Вони шукали, знайшли й вирішили залишитись, або обравши шлях служіння, або просто захотівши оселитися тут назавжди.
Вони живуть і працюють, бавляться й кохають, а якщо й сумують іноді за світом нагорі, вони рідко зізнаються в цьому.
Це їхній світ — беззоряний і священний.
Вони вважають його недоторканним. Недоступним і вічним. Проте все колись змінюється.
Закарі Езра Роулінз прибуває до «Алґонкіна» приблизно за чотири хвилини після того, як вийшов зі свого номера. Йому знадобилося б навіть менше часу, якби він не чекав спершу на ліфт, а потім на переході, поки проїде таксі.
Вечірка ще не в розпалі, але вже досить жвава. Вишикувавшись вервечкою, ціла юрба людей чекає на реєстрацію. Цей готель облаштований у класичному стилі, на відміну від того, у якому зупинився Закарі, а натовп офіційно вдягнених людей, дороге темне дерево й пальми в горщиках, освітлені тьмяним штучним світлом, додають йому ще більш старомодного вигляду.
Чекаючи в черзі, Закарі надіває маску. Жінка в чорній сукні роздає білі маски гостям, які не принесли власні, і хлопець радіє, що попіклувався про це, адже білі маски пластмасові й не дуже зручні на вигляд, утім, розкидані залою, вони справляють неабияке враження.
Він називає своє ім’я жінці за стійкою. Квиток вона не просить, і Закарі засовує його до кишені піджака. Пальто віддає. Йому простягають паперовий браслет, схожий на книжковий корінець, на якому замість назви надрукована дата. Насамкінець Закарі повідомляють про бар (відчинено, вони будуть вдячні за чайові) і випускають на волю, однак тепер він не знає, куди себе подіти.
Закарі тиняється між гостями вечірки, мов привид, почуваючись вдячним за маску, яка дає змогу заховатися від допитливих очей.
У певному сенсі ця вечірка схожа на численні маскаради з балачками, дзенькотом келихів і музикою, що дзюркотить на тлі розмов, підлаштовуючи все під свій ритм. Гості нависають над кріслами й тупцяють у кутках кімнати, на танцмайданчику доволі людно, там музика долає розмови й наполегливо вимагає слухати себе. Усе це скидається на сцену з якогось кіно, однак персонажі фільму не можуть домовитися про історичний період і довжину подолу. Атмосфера трохи неприродна — Закарі пригадує, що так буває на весіллях, де більшість гостей незнайома між собою, але його досвід підказує, що з плином часу та випитим алкоголем це минеться.
У всьому іншому вечірка нітрохи не нагадує ті, на яких Закарі доводилося бувати. Бар у головній залі оформлений у синіх кольорах. Банальних літературних костюмів не так багато, але можна побачити багряні літери та крильця фей, виготовлені зі сторінок словників, а ще Едгара Аллана По з вороном на плечі. Досконала Дейзі Б’юкенен[20] сьорбає мартіні за барною стійкою. У жінки в чорній сукні на панчохах надруковані вірші Емілі Дікінсон. У чоловіка в костюмі на плечі висить рушник[21]. Чимало людей вбрано в добре відомих персонажів Остін чи Дікенса.
21
Можливо, натяк на роман «Путівник Галактикою», у якому Дуґлас Адамс назвав рушник незамінною для мандрівника річчю.