Незнайомка уважно розглядає двері, а не дівчину. Вона вбрана в пишну сукню кольору недозрілого персика й тримає в руках горнятко з написом «Справжня відьма». Волосся зав’язане веселковим шаликом. У неї багато сережок. А на зап’ястях татуювання — сонячні промені та кілька місяців рядочком. Вона нижча за дівчину, але здається вищою, займає в провулку значно більше місця попри невисокий зріст. Художниця ще більше зіщулюється у своїй байці з каптуром.
— Ти знаєш, що тут не можна малювати, — каже жінка й сьорбає щось із горнятка.
Дівчина киває.
— Хтось прийде й усе замалює.
Художниця дивиться на двері, потім знову на жінку та знизує плечима.
— Ходімо, випиймо кави, — пропонує жінка, повертається і йде провулком, а тоді завертає за ріг, не чекаючи відповіді.
Дівчина вагається, а потім запихає пензлик до решти у хвостик, збирає торбу та йде назирці.
За рогом схована крамничка. Неонова вивіска у вигляді високої пальми з оком посередині, у центрі вітрини, зараз не світиться, а оксамитові завіси приховують те, що причаїлося за шибкою. Жінка стоїть на порозі, притримуючи двері для своєї гості.
Коли двері зачиняються за ними, дзеленчать дзвіночки. Крамничка всередині не схожа на жодну з тих, у яких доводилось бувати дівчині: повсюди стоять свічки й меблі з різних комплектів. Зі стелі на кольорових стрічках звисають пучечки сухої шавлії, а навколо миготять вогники на линві та паперові ліхтарики. На столі кришталева куля й пачка кретека[27]. Коли дівчина намагається знайти собі місце, щоб не плутатися під ногами, з-за її плеча визирає фігурка бога з головою ібіса[28].
— Сідай, — наказує жінка, змахуючи рукою в бік оксамитової канапи, укритої шарфами.
Дорогою до канапи художниця наштовхується на прикрашений торочками абажур, і він танцює ще певний час після того, як вона сідає і кладе свою торбу на коліна.
Жінка повертається з двома горнятками — нове прикрашене вписаною в коло зіркою з п’ятьма променями.
— Дякую, — тихенько каже дівчина, беручи горнятко. Воно зігріває своїм теплом її холодні руки.
— Ти вмієш говорити, — дивується жінка, сідаючи на старовинний честерфілдівський стілець, що стогне й крекче під її вагою. — Як тебе звуть?
Дівчина не озивається. Сьорбає занадто гарячу каву.
— Тобі потрібне якесь місце, щоб зупинитися? — цікавиться жінка.
Дівчина хитає головою.
— Упевнена?
Цього разу дівчина киває.
— Я не хотіла налякати тебе там, — веде далі жінка. — Слід пам’ятати, що серед глупої ночі там можуть бути підлітки. — Вона відпиває ковток. — Твої двері дуже красиві. Іноді на тій стіні малюють не такі красиві речі, адже люди пліткують, що тут живе відьма.
Дівчина супиться, а потім утуплюється поглядом у жінку, яка починає сміятися.
— А що це мене видало? — запитує вона й попри те, що запитання звучить несерйозно, однаково тицяє пальцем на горнятко з кавою. «Справжня відьма».
Жінка регочеться ще дужче, а дівчина всміхається. Якщо ти можеш розсмішити відьму, це буцімто хороша прикмета.
— Як бачиш, я не намагаюся цього приховати, — хихотить жінка. — Але деякі діти патякають усілякі нісенітниці про прокляття та дияволів, а наївніші вірять їм. Не так давно хтось жбурнув мені у вітрину камінь.
Дівчина дивиться на вікно за оксамитовими завісами, а потім опускає погляд на свої руки. Іноді вона буває не певна, чи розуміє людей. Під нігтями в неї засохла фарба.
— Я здебільшого читаю, — веде жінка далі, — наприклад, книжки про людину, от лише все про неї зчитую як інформацію з предметів, якими вона володіє. Мені доводилося читати з автомобільних ключів та обручок. Якось я прочитала одну з відеоприставок сина; він цього не визнає, але я однаково читаю його весь час — ним тут усі поверхи списані, і шпалери, і білизна. Напевно, я могла б прочитати твої пензлики.
Руки дівчини злітають до віяла з пензликів, намагаючись захистити їх.
— Але якщо захочеш, дитинко.
Вираз обличчя дівчини змінюється на ласкавіший, вона безліч разів перекладає в голові почуті слова й думає, що ця жінка, мабуть, відьма, якщо вміє таке робити, але вголос цього не промовляє.
Художниця опускає горнятко на столик і підводиться. Дивиться на двері, притримуючи свою торбу.
— Уже час іти? — зауважує жінка, але не протестує. Теж ставить свою каву й проводжає гостю до дверей. — Якщо тобі щось знадобиться, заходь у будь-який час. Гаразд?
У дівчини такий вигляд, наче ось-ось вона щось скаже, але вона мовчить. Натомість глипає на табличку на дверях — розмальований вручну шматок дерева з написом «Духовний порадник» і маленькими зірочками по краях.