— Ти намалювала мої двері в Новому Орлеані, — каже він, — коли я був дитиною.
— Так. Гадала, що ти їх теж відчиниш. Це тест із лакмусовим папірцем: якщо віриш, що спробуєш відчинити намальовані двері, так сильно, певно, зможеш повірити й у те, куди вони ведуть.
Ліфт, здригнувшись, зупиняється.
— Це було швидко, — зауважує Закарі. Якщо відчуття часу не зраджує хлопця, його спуск тривав принаймні втричі довше. А може, цукеркова історія розчинялася довше, ніж він собі думав.
— Я сказала йому, що ми поспішаємо, — пояснює Мірабель.
Двері ліфта розсовуються коло чогось, схожого на ті самі кам’яні спіральні сходи з підвісними ліхтарями, які Закарі вже бачив раніше.
— Запитання, — каже він.
— У тебе їх буде чимало, — попереджає Мірабель, підіймаючись сходами. — Можливо, тобі навіть захочеться почати записувати їх.
— Де саме ми опинилися?
— Ми посередині, — пояснює дівчина. — Ми ще не в Нью-Йорку, якщо ти мав на увазі саме це. Але вже й не там. Це прибудова до ліфта, а давним-давно тут були сходи, ти йшов ними і йшов. Або падав. Або наштовхувався на двері. Достеменно не знаю, записів залишилося небагато. Іноді тут немає сходів, але віднедавна тут є ліфт. Наче тесеракт[35], але для подорожей у просторі, а не в часі. Чи тесеракти подорожують і в часі, і в просторі? Мені так соромно, але я не пам’ятаю.
Вони зупиняються біля дверей у кам’яній стіні, на вершечку сходів. Це прості дерев’яні двері, нічого вигадливого, жодних символів. Мірабель бере ключ, що висить у неї на шиї, і відмикає їх.
— Сподіваюся, вони не підперли їх знову книжковими полицями, — каже вона, прочиняючи двері на кілька сантиметрів, а потім зупиняється й зазирає в щілину, перш ніж розчахнути ширше. — Мерщій, — квапить вона Закарі, тягнучи його за собою, і зачиняє за ними двері. Він озирається та бачить лише стіну — жодних дверей. — Придивися пильніше, — підказує дівчина, і Закарі, вдивляючись, бачить лінії, намальовані олівцями на стіні, тонесенькі, наче тріщини на фарбі, що склалися у формі дверей; ледь помітна тінь може бути мазком у формі клямки над позначкою, яка більше нагадує замкову шпарину.
— Це двері? — перепитує він.
— Це потаємні двері для надзвичайних ситуацій. Я не сподіваюся, що їх хтось знайде, та однаково замикаю. Дивно, що ніхто ще не знайшов, але я часто буваю тут, тож люди, мабуть, думають, що вони з’явилися з якоїсь іншої причини, пов’язаної з книжками. Місця з книжками сприйнятливіші за двері, гадаю, через те, що в них така висока концентрація історій.
Закарі роззирається. Між дерев’яними полицями, де напхом напхано книжок (деякі з них прикрашають червоні знаки, що незрозуміло чому здаються знайомими), видно лише клаптик голої стіни. Мірабель жестом кличе його далі, і, коли вони рушають від стелажів до просторішого приміщення, з книжковими столами та столиками, з вініловими платівками й додатковими знаками, минаючи людей, які тихенько їх розглядають, хлопець розуміє, чому це місце здається йому знайомим.
— Ми в «Стренді»? — запитує він, підіймаючись широкими сходами.
— Що змусило тебе так думати? — перепитує Мірабель. — Той великий червоний знак з написом «Стренд» і «Вісімнадцять миль книжок»? Ця відстань здається мені неточною, закладаюся, їх там більше.
Закарі справді впізнає доволі людний перший поверх велетенської книжкової крамниці з новинками на столиках, бестселерами, вибором персоналу (йому завжди був до вподоби вибір персоналу) і полотняними торбами, цілою горою полотняних торб. Його приголомшує те, що це місце віддалено нагадує ті заповнені книжками простори десь далеко внизу, але значно менше завбільшки. Наче випадковий аромат нагадує знайомий смак, хоча й не сповна передає пережите.
Вони прокладають собі шлях серед столиків, покупців і довгої черги біля кас, але невдовзі опиняються на хіднику, де дмухає розлючений вітер, і Закарі страшенно хочеться повернутися всередину, адже там є книжки, а ще тому, що лляні штани вигадані не для січневого снігу та сльоти.
— Нам не дуже далеко йти, — заспокоює Мірабель. — Перепрошую, що сьогодні так поетично.
— Так — як? — перепитує Закарі, не певний, що правильно почув.
— Поетично, — повторює дівчина. — Погода. Вона схожа на вірш, де кожне слово має багато значень водночас, і все — суцільна метафора. Смисл, захований у ритмі, звучанні й проміжках між реченнями. Усе інтенсивне й різке, як холод і вітер.
— Ти могла б просто сказати, що надворі холодно.
— Я могла б.
На вулицю ллється слабке сонячне світло, бо зараз пізнє пообіддя. Вони оминають перехожих дорогою до Бродвею і Юніон-сквер, а тоді повертають праворуч, і Закарі більше не бачить знайомих прикмет Нью-Йорка, мапа міста розчиняється у свідомості серед квадратних кварталів, які потім зникають, збігаючи в річку та в ніщо. Мірабель управніше за нього оминає перехожих.
35
П’ятивимірне явище, що дає змогу подорожувати в просторі та часі, з роману Мадлен Л’Енґл «Складка часу».