Балада про Саймона та Елінор
Називаючи речі, частина I
Маленька дівчинка дивиться широко розплющеними карими очима на кожного, хто приходить подивитися на неї. У темній хмарці пухнастого волосся навколо її голівки ховаються заблукалі листочки. Вона тримає дверну ручку так, як мала дитинка могла б тримати брязкальце або іграшку. Міцно. Захищає її.
Її посадили в крісло в одній з галерей, наче якийсь витвір мистецтва. Маленькі ноженята не торкаються землі. Її голівку оглянули й побачили на ній рану, проте крові не було. А біля рани розлився синець — зеленкувата пляма на світло-коричневій шкірі. Та, схоже, він їй не дошкуляє. Дівчинці дають тарілку з крихітними тістечками, і вона ласує ними, у задумі відкушуючи невеликі шматочки.
У дівчинки запитують, як її звуть. Вона, здається, не розуміє запитання. Виникають суперечки щодо того, чи зрозуміє щось із перекладу така юна особа (мало хто пам’ятає часи, коли сам був дитиною в цьому місці), проте прості запитання вона розуміє: киває, коли запитують, чи хоче вона їсти або пити. Усміхається, коли хтось приносить її стару м’яку іграшку — кролика з ріденьким хутром та опущеними вушками. Дверну ручку вона відпускає лише тоді, коли дістає в подарунок кролика й міцно пригортає його до себе.
Дівчинка не пригадує свого імені, віку, нічого не може сказати про родину. Коли її запитують, як вона сюди потрапила, дитина з жалісливим поглядом великих очей зводить догори дверну ручку, наче хоче сказати, що відповідь така очевидна й жахлива, але люди, які на неї дивляться, не надто уважні.
Усе в ній піддають аналізу — від марки взуття до її акценту в слові чи фразі, коли вона їх озвучує, але дитина більше мовчить, проте всі сходяться на тому, що в її вимові є якісь натяки на австралійську чи новозеландську, а дехто наполягає, що її ледь помітний акцент в англійській мові походить з Південної Африки. У кожній країні залишилося чимало не внесених до каталогів дверей. Дівчинка не повідомляє якоїсь надійної географічної інформації. Вона однаково чітко пригадує людей, фей і драконів. Великі будинки й маленькі хатки, ліси та поля. Вона описує водойми такого незрозумілого розміру, що вони можуть бути озерами, океанами або ваннами. Нема нічого, що однозначно вказувало б на її походження.
Хай скільки розпитують дитину, зрозумілим залишається одне: якщо дверей більше не існує, повернути її туди, звідки вона впала, буде нелегко.
Люди беруться думати над тим, щоб повернути її назад за допомогою інших дверей, але ніхто в невеличкій громаді місцевих мешканців не хоче добровільно погоджуватися на таку місію, бо дівчинка здається досить щасливою. Вона ні на що не скаржиться. Не проситься додому. Не кличе батьків, хай би де вони були.
Дитину селять у кімнатці, і там усе для неї завелике. Знаходять для неї одяг, а любителі плетіння забезпечують дівчинку светриками та шкарпетками з барвистої вовни. Про її черевички особливо дбають, бо в неї є одна-однісінька пара. Поки дівчинка з них геть не виросла, гумові підошви, що протерлися до дірок, підшивають, а коли зношуються, їх знову і знову лагодять.
Вони називали її «дівчинкою», або «дитиною», або «знайдою», хоча розважливіші мешканці нагадували, що дитину не покинули батьки (як їм відомо), тож слово «знайда» геть недоречне.
Урешті-решт її назвали Елінор: одні кажуть, що на честь королеви Аквітанії[40], другі переконують, що на вибір імені вплинула Джейн Остін[41], а ще хтось пригадує, що на запитання про своє ім’я дитина відповіла, що її звуть Еллі, а може, Аліра чи щось таке. (Насправді той, хто підказав це ім’я, узяв його з роману Ширлі Джексон[42], але вирішив не розводитися про це, позаяк доля вигаданої Елінор була нещаслива.)
— У неї вже є ім’я? — цікавиться Хранитель, не відриваючи погляду від столу й ручку від паперу.
— Вони стали називати її Елінор, — повідомляє художниця.
Хранитель відкладає ручку й зітхає.
— Елінор, — повторює він, наголошуючи останні звуки й перетворюючи ім’я на чергове зітхання.
Знову бере ручку й повертається до своєї писанини, навіть не глянувши на художницю. Вона не зважає на це, подумавши, що це ім’я, напевно, має для Хранителя якесь особливе значення. Вони познайомилися нещодавно, і художниця вирішує не торкатися цієї теми.
Ця Гавань на березі Беззоряного моря поглинає дівчинку, яка опинилася тут, провалившись крізь рештки дверей, і так само як лісова підстилка[43], що їх проковтнула, вона також стає частиною пейзажу. Інколи її помічають. Та здебільшого на неї не звертають уваги. Тож вона сама собі господиня.
40
Елеонора Аквітанська — дружина короля Франції Людовіка VII, згодом — короля Англії Генріха II Плантагенета, мати трьох англійських королів: Генріха Молодого Короля, Річарда I Левове Серце та Іоанна Безземельного. Її вважають «куртуазною королевою», що сприяла поширенню куртуазної культури з рідного Провансу на північ — у Франції та Англії.