Закарі глибоко вдихає і знову розгортає книжку. Повертається до сторінки, де зупинився, і змушує себе читати слова, котрі відтворюють перед ним події саме так, як він на те очікує.
Його пам’ять наповнюється деталями, залишеними на сторінці: стіна була побілена лише до половини, а вище цегла знову набувала червоного кольору, з другого боку провулка стояли смітники, вага напханого книжками наплічника тиснула на плечі.
Він згадував той день тисячу разів, але сьогодні все було інакше. Цього разу його пам’ять ведуть за собою слова на сторінці, тож спогади чіткі та яскраві. Наче все відбулося щойно, а не понад десять років тому.
Закарі досконало може уявити собі двері. Бездоганність картини. Ефект тромплею[8], назву якого він тоді не зміг пригадати. Бджолу з витонченими золотими смужками. Меч, націлений угору на ключ.
Утім, читаючи далі, Закарі відкриває для себе більше, ніж затрималося в його пам’яті.
Він думав, що не буває дивнішого відчуття, ніж випадково натрапити на книжку, яка розповідає про хтозна-колишню пригоду з твого життя, яку ти нікому не розповідав, ніколи не говорив про неї і не записував її, однак ось вона — у друкованій прозі. Але він помилявся.
Ще дивніше те, що розповідь підтверджує давній здогад: тієї миті в тому провулку, стоячи перед дверима, він отримав якийсь надзвичайний шанс і випустив його між пальцями.
«Хлопчик на початку історії аж ніяк не може знати, що історія розпочалася».
Закарі дочитує сторінку й перегортає її, сподіваючись, що історія триватиме, але вона уривається. Сюжет знову різко змінює напрямок у бік чогось на кшталт лялькового будиночка. Він гортає до останньої сторінки, шукаючи поглядом згадки про сина ворожки чи намальовані двері, але не знаходить.
Повертається й перечитує сторінки про хлопчика. Про нього самого. Про місце, якого він не знайшов за дверима, хай би яке було те Беззоряне море. Руки в нього більше не тремтять, але в голові паморочиться і стає гаряче; тепер він згадує, що так і не відчинив вікна, але не може відірватися від книжки. Закарі посуває окуляри ближче до перенісся, щоб краще сфокусувати зір.
Він не розуміє. Не лише того, як хтось зміг упіймати цю сцену в таких деталях, а й того, що вона опинилася в книжці, яка здається старшою за нього. Хлопець потирає між пальцями папір, відчуває, що він цупкий і грубий, пожовклий, майже коричневий навколо кутиків.
Чи міг хтось передбачити його з точністю аж до шнурків? Чи означає це, що все інше теж правда? Що десь у підземній бібліотеці живуть без’язикі аколіти? Йому здається нечесним бути єдиною справжньою людиною з-поміж вигаданих персонажів, але Закарі припускає, що пірат з дівчиною можуть бути справжніми. Проте ця ідея така недолуга, що він сміється із себе.
Хлопець замислюється, чи не втрачає глузду, але доходить висновку: якщо він про таке замислюється, то, мабуть, ще глузд за розум не завернув. Однак це його не надто заспокоює.
Він опускає очі на останні два слова на сторінці.
«Поки що».
Ці два слова пливуть крізь тисячі запитань, що заполонили його мозок.
А потім одне із цих запитань виринає на поверхню, підштовхнуте повторюваним бджолиним візерунком і спогадами про двері.
Невже ця книжка звідти?
Він ще раз вивчає її, зупиняється на баркоді, приклеєному до задньої обкладинки.
Закарі придивляється й бачить, що під наліпкою затулено щось написане чи надруковане. Визирає чорна крапочка чорнила.
Відколупуючи наліпку, він не надто переймається докорами сумління. Баркод однаково був хибний, і його, напевно, потрібно замінити. Та книжку він для цього повертати не буде, принаймні не тепер. Закарі повільно й обережно відриває наліпку, намагаючись зняти її одним шматком і не пошкодити папір під нею. Вона знімається легко, і хлопець приклеює її на край свого столу, а тоді повертається до написаного.
Слів там немає — лише рядочок символів, які відштампували чи ще якось перенесли на обкладинку ззаду; вони вицвіли й забруднилися, але залишаються впізнаваними.
Чорнильна крапочка, яку Закарі помітив, — це ефес меча. Вище намальований ключ.
А над ключем — бджола.
Закарі Езра Роулінз глипає на мініатюрну версію тих самих символів, які колись у подиві розглядав, стоячи в провулку позаду маминої крамнички, і замислюється, як саме йому слід продовжити історію, до якої він сам не знає, як потрапив.
Солодкі муки
Вигадане життя
Усе почалось із лялькового будиночка.
Мініатюрного помешкання, ретельно створеного з дерева, клею та фарби. Він був так майстерно виготовлений, що до найдрібніших деталей повторював справжній великий будинок. Після того як його змайстрували, він став подарунком для дітей, і вони бавилися ним, щоденно ілюструючи всі події спрощеними перебільшеннями.
8
Від фр.