Крокуючи бальною залою, Закарі гостріше відчуває, що проґавив щось. Він запізнився, вечірка вже скінчилася. А коли б він відчинив намальовані двері давніше, чи спізнився б і тоді? Напевно, так.
У протилежній стіні за камінами та кількома темними арками є двері. Закарі відчиняє їх і бачить когось посеред порожнечі, що залишилася після вечірки.
Це Мірабель скрутилася калачиком між стелажів, заставлених пляшками, у схожій на вікно ніші, що в глухій стіні винної пивниці, де трунку було б задосить для всіх учасників вечірок, які могли б відбуватися в бальній залі. Вона вбрана в чорну сукню з довгими рукавами, яку, напевно, можна було б назвати обтислою, якби вона не була така пишна. Сукня прикриває дівочі ноги, стоси порожніх пляшок під нею і спадає аж на підлогу. В одній руці дівчина тримає келих ігристого вина, а під носом у неї книжка. Наближаючись, Закарі бачить, що на обкладинці написано «Зморшка в часі».
— Мене дратувало, що не пам’ятаю технічних деталей тессеракту, — озивається Мірабель, не підводячи очей та не повідомляючи нічого з приводу часу та місця. — Мабуть, тобі буде цікаво дізнатися, що пожежа, яка сталася внаслідок несправності електричного обладнання в підвалі приватного клубу на Мангеттені, завдала чималих збитків, але, на щастя, її побороли й сусідні будівлі не постраждали. Можливо, будинок навіть не доведеться зносити.
Вона відкладає розгорнуту (щоб потім не шукати сторінку) книжку до пляшки вина, яка стоїть поряд, і переводить погляд на хлопця.
— Кажуть, що в ньому саме нікого не було, — веде далі дівчина. — Мені б хотілося дізнатися, де нині перебуває Аллеґра, перш ніж я поверну тебе назад, якщо ти не заперечуєш.
Закарі вважає, що його заперечення, напевно, не матимуть жодного значення, тому й зараз не відчуває анінайменшого бажання повертатися на поверхню.
— Хто така Бджолина Королева? — цікавиться він.
Мірабель дивиться на нього з неабияким подивом, щоб запевнити, що записку написала не вона, а тоді знизує плечима й тицяє пальцем кудись позаду хлопця.
Закарі розвертається. Серед полиць із вином стоять довгі дерев’яні столи та лавиці, а в кам’яних стінах теж є схожі на вікна ніші, і в найбільшій з них висить велетенська картина, на яку й показує дівчина.
Це портрет жінки в сукні винного кольору з глибоким вирізом, яка тримає в одній руці гранат, а в другій — меч. За тло для неї править текстурована темрява, а постать випромінює власне світло. Її сяйво серед тіней нагадує Закарі полотна Рембрандта. Усе обличчя жінки сховане за бджолиним роєм. Кілька комах зависли трохи нижче й вивчають гранат.
— Хто вона? — перепитує хлопець.
— Я знаю не більше за тебе, — зізнається Мірабель. — Є в ній щось від Персефони.
— Королева Підземного світу, — озивається Закарі, роздивляючись картину й намагаючись збагнути, як їй віддати ключі, але на думку нічого не спадає. Йому шкода, що на гранаті не намальована замкова щілина, адже це було б химерно й так доречно.
— А ти начитаний, Езро, — зауважує Мірабель, зісковзуючи зі свого сідальця.
— Я начитався міфів, — поправляє Закарі. — У дитинстві я гадав, що Геката, Ісіда та всі оріші[48] — мамині подружки, що вони такі, як справжні люди. Гадаю, почасти так і було. Досі є. Байдуже.
Мірабель виймає відкорковану пляшку шампанського з відерця з льодом на одному зі столів. Підіймає її вгору та пропонує Закарі.
— Я більше спеціалізуюся на коктейлях, — каже він, попри те що вважає ігристе вино напоєм на всі часи й оцінив стиль Мірабель.
— Ти чим труїшся? — запитує вона й наповнює келих. — Не сумніваюся, що я винна тобі випивку, танець і ще купу всього.
— «Сайдкар» без цукру, — відповідає Закарі, відволікаючись на колоду карт біля пляшки шампанського.
Мірабель скрадається до протилежної від картини стіни, сукня слухняно тягнеться за нею. Дівчина поплескує по стіні — та розсувається, демонструючи захований кухонний ліфт.
Закарі знову повертається до карт.
— Твої? — запитує він.
— Я маніакально перемішую їх частіше, ніж ворожу, — каже Мірабель. — Як на мене, дивно, що тут унизу їх так мало, адже це, по суті, уривки історій, які можна складати в будь-якому порядку.
Закарі перевертає карту, сподіваючись побачити знайомий архетип таро, але на ній дивна картинка — анатомічний чорно-білий нарис у вихорі акварельної крові.
Легеня
Заголовок відповідає ілюстрації — це одна легеня, а не пара. Акварельна кров має такий вигляд, наче рухається, засмоктуючись у легеню й витікаючи з неї.