Прийшовши на станцію, Бхомбол став походжати по темній платформі. Поїзда ще не було. Всюди, підклавши клунки під голови, спали пасажири.
— Ти хто такий? — спитав Бхомбола хлопчак, що продавав бетель.[11]
— А ти хто? — розсердився Бхомбол.
— Спершу ти скажи.
— Замовкни! А ні, то й зубів не позбираєш! — Здавалося, бійки не минути… Очі Бхомбола метали блискавки. Він стиснув кулаки.
— Дада,[12] він мене вдарив! — зарепетував хлопчак, зметикувавши, що тут йому буде непереливки, і кинувся навтіки.
Неподалік від місця, де мала відбутися битва, стояв великий дерев'яний ящик, в якому зберігають пошту. Бхомбол усівся на ньому, звісивши ноги.
Більше він не повернеться додому. О другій годині ночі прибуде поїзд. Цим поїздом він дістанеться до Калькутти, а звідти поїде в Татанагар. Там живе Джітен, його приятель.
Минулого року Джітен, одержавши в школі довідку про перехід у наступний клас, поїхав з батьком у Татанагар. Джітен багато розповідав Бхомболу про Татанагар. Бхомбол знайде там собі якусь роботу на заводі. Він дуже сильний і стане молотобойцем, буде кувати залізо і, можливо, коли-небудь навчиться будувати автомобілі, підводні човни й літаки. Інженери й майстри можуть збудувати що завгодно!
Та спочатку було б непогано роздобути щось попоїсти. Бхомбол сьогодні тільки снідав, та й то, боячись дядька, не наївся досхочу. Потім увечері з'їв трохи печива. Якби він мав гроші, то міг би поласувати сирниками…
Бхомбол зліз із ящика й пройшовся по платформі. На станції життя поступово завмирало. Залізничники спали, полягавши на столах, у яких аж кишіли блощиці. Стояла тиша, тільки з боку шосе долинали звуки сітари.[13]
Вийшовши з станції, Бхомбол побачив, що перед джутовим склепом торговця Чадека горить багаття. Біля нього під фіговим деревом сиділи два санніасі[14] та кілька чоловік їхніх учнів. У відблисках вогню вони скидалися на привидів.
Один із санніасі грав на сітарі, другий відбивав такт на щипцях, якими підворушують жар. Хлопцеві була знайома ця мелодія, він не раз чув, як її наспівував шкільний садівник Кхотта.
Бхомбол перейшов дорогу й наблизився до вогнища. Мелодія була набагато приємніша, ніж обличчя людей, що сиділи довкола багаття. Вони скидалися на розбійників. Та Бхомболу не було чого боятися: адже він не мав жодної копійки.
Коли він підійшов, один із санніасі кинув на нього пильний погляд, але не сказав нічого. Бхомбол стояв тихо і слухав музику. Минуло близько півгодини, і сітара замовкла. Та мелодія й далі бриніла в Бхомболових вухах.
Санніасі, що відбивав такт на щипцях, дістав дві спілі груші і подав їх Бхомболові.
— На і йди геть звідси, — сказав він.
— Іди геть, — повторив один з учнів, висмикнувши з багаття головешку й піднісши її до своєї люльки.
Бхомбол більше не сумнівався: це були розбійники, і йому самому захотілося піти від них якнайдалі. Взявши груші, він повернувся на станцію.
Примостившись знову на ящику, хлопець понюхав груші й від задоволення заплющив очі: чудово пахнуть і такі великі! Наспівуючи нещодавно почуту мелодію, Бхомбол надкусив грушу. Не встиг він проковтнути шматочок, як йому захотілося ще. Але що він їстиме завтра? Треба приберегти груші.
Зав'язавши їх у ріжок чадора, Бхомбол пішов дізнатися, котра година.
Годинник показував рівно дванадцять. До приходу поїзда лишалося ще дві години. Можна було трохи подрімати. Та хлопця взяв острах: а раптом він засне по-справжньому і проґавить поїзд? Але ж його збудять крик пасажирів і пахкання паровоза. Бхомбол згадав, що читав у книзі про те, як Наполеон, сидячи верхи на коні, ухитрявся засинати на десять-п'ятнадцять хвилин. Він міг заснути навіть під час бою. Бхомбол і сам бачив, як їхній учитель пан Джогот хропів на уроці, сидячи в кріслі без спинки і з одламаними підлокітниками. Учитель прокидався завжди перед самим дзвінком. Чому ж він, Бхомбол, повинен проспати? Хлопчик ліг на ящику й заплющив очі.
Спочатку йому не давали спати москіти. Ціла хмара їж дзижчала біля самих вух, впивалася в руки й ноги. А один примостився на кінчику носа у Бхомбола й так боляче вжалив, що ніс неначе спалахнув. Щоб урятуватися від москітів, хлопець з головою закутався в чадор і, підігнувши коліна, скоцюрбився, наче дохлий рак. Тільки так йому пощастило заснути.
Бхомбол проснувся від галасу людей, що метушилися довкола нього. Прямо перед ним стояв потяг і сичав парою.