- Га? - тупо вигукнув я, силкуючись осмислити нове капосне запитання.
- Сам подумай, Iоно, - вперто розтовкмачус менi Левiафан, - то вiн молодят голубить i сам ум моднi строу шис, а то враз - виганяс! Навiщо було йому стiльки часу з ними воловодитись? Адже вирок ухвалено наперед! I судовоу справи порушувати нема потреби... Карай - та й усе!
Аж тут приходжу до тями i викручуюсь, як вуж на пательнi:
- А хто тобi сказав, що господь вигнав Адама з рвою за прелюбi дiяння?
- Так усi пастирi кажуть!
- Усi пастирi кажуть... Усi невiгласи брешуть! Як господь мiг виганяти ух за милi любощi? Адже вiн сам наказав: "Любiться i розмножуйтеся". Второпав? А тi пастирi байдикують на заняттях з першооснов раювання, а потiм патякають, як викiнченi неуки. Чули дзвiн, та не знають, де вiн...
- А за що ж вигнав? - повертас на свос впертюх Левiафан.
Довелося натужити пам'ять i пригадати залiковий курс з допомiжних писань - апокрифiв, що не увiйшли до бiблiйного канону.
- Бо в раю було ще одне Древо, - притишеним голосом повiдомив я.
- Яке? - мов змовник, прошепотiв i Левiафан.
- Древо Життя! - наважився я прошелестiти безбарвним голосом.
- То й що з цього?
З усього було видно, що Левiафановi мос повiдомлення про Древо Життя в новинку. Довелося пояснити докладнiше:
- Хто покуштус плодiв з цього Древа, здобувас безсмертя. А рва вже добиралася до нього... Варто уй з Адамом було з'усти хоч по одному плоду, як вони поробилися б всемогутнiми, немов сам господь-бог! Навiть янголи вже не знали б, кому коритися. З тиранiчною владою Наймудрiшого було б покiнчено назавжди! I нiякого Потопу не було б! Та й iнших лих i знищень... Ось на цю безбожну диверсiю у раю i замiрявся штовхнути несвiдомих молодят хитромудрий мерзотник Змiй. Та господь вчасно викрив цю пiдступну змову приречених. Покарав усiх трьох! Особливо було непереливки Змiсвi... Та всю цю справу Всевишнiй розумно ховас в найсуворiшiй тасмницi. Навiщо бентежити своух рабiв нездiйсненними надiями й мрiями?
Коротко кажучи, оповiдалося про Адама та рву довго.
Розповiдаю Левiафановi, а сам пильно стежу, як вiн реагус. На початку оповiдки (в уу славословнiй частинi) мiй кит байдуже жував планктон. Та потiм його зачепило. На фривольний гачок. Щодалi - гачок мiцнiше впинався. Левiафан навiть забув жувати. А потiм так заслухався, що аж пащу роззявив.
Отут я й спостерiг, що Левiафан, захоплений бiблiйними басчками, втратив усяку пильнiсть, що нiяк не личить нi в'язницi, анi наглядачевi. Вiн навiть за курсом не стежив. Потроху лiнивi хвилi прибили його аж до берега.
А я iнтригуючим гласом кажу:
- Як дiзнався про Древо господь...
Та й стрiмголов кинувся через роззявлену китову пельку на берег.
- Ти куди? - запiзнiло сполошився Левiафан. - Тiкати? Ану, гайда назад в утробу!
- Нi, друже Левiафане, не буде цього. Прощавай!
Тодi вiн почав канючити, мов жебрак нещасний:
- Повернися, Iоно, коли справдi вважасш себе моум другом... Мене ж з роботи потурять... Скажуть: роззява... А в мене на шиу китиха чудо-юдо, малi китенята...
Ех, доведеться допомогти! Хоча б корисними в цiй ситуацiу порадами...
- Який же ти роззява. Левiафане? - примирливо кажу я. - Та хто й насмiлиться отаку нiсенiтницю верзти? Ти ж сам пречудове знасш, що все - в руцi божiй. Значить, на мою втечу його воля була. Але про яку це втечу я кажу? Це було звiльнення за божим промислом! Твiй хазяун Посейдон все одно до пуття не добере, що сталося. Адже свiдкiв нема! Окрiм того, нiхто й досi не подбав про те, щоб завести у твосму черевi канцелярiю з вхiдною i вихiдною документацiсю. Отже, виходить, що ти - непiдзвiтна адмiнiстративна одиниця.
- Так-то воно так, але...
- Нiяких "але". Левiафане! Забудь про тi лихi "але" i нiколи не згадуй! Пам'ятай: за вiдсутнiстю канцелярськоу документацiу тобi мусять вiрити на слово. Що скажеш, те й вiдповiдатиме iстинi! А ще с один бюрократичний прийом, що б'с начальство наповал!
- Який це, Iоно? - схопився Левiафан на мiй натяк, мов потопаючий за соломинку.
- А ось який: коли постанеш перед грiзними очима Посейдона, наберися нахабства i одразу премiю проси!
- А за що?
- Ну, це ясно: за понаднормову трудову вахту по утриманню особливо небезпечного злочинця. Тодi Посейдон буде думати не про мене - втiк я чи не втiк, а про премiю - давати уу тобi чи не давати... Ну, бувай живий-здоровий! А менi в дорогу час!
- Бувай, арештанте! - вже веселiше вiдгукнувся Левiафан. - Ну, й хитрун же ти, Iоно! Але послухай-но i мосу поради. Iди, хлопче, в Нiневiю i не барися. Якщо, звiсно, не хочеш бути ув'язненим ще й у черевi Бегемота...
24. НЕМА ВОЛI Й НА ЗАЯЧИЙ СКIК
"Швидко йти - бiду знайдеш.
Помалу йти - бiда тебе знайде".
З народноу сатири.
Стою на високому пагорбi i милуюся згори пречудовим мiстом, яке спорудив легендарний цар Нiн, а прикрасила уславлена цариця Семирамiда. Серед пишних зелених садiв височать бiлi палаци. Вздовж його берегiв лине широка рiка Тiгр. Тихо струменiють, зблискуючи в сонячних променях, прозорi води. Човник рибалки пливе. Вдалинi вiтрило корабля пломенiс. Краса!
Отак укляк на пагорбi i милуюся.
Аж гульк - з обох бокiв бiля мене стовбичать ще двос. Один, красунчик у вишуканому хiтонi, недбало пальмовою вiттю помахус. Другий, барчистий гевал - з шиу до п'ят обвiшаний вiйськовими вiдзнаками, зловiсно мечем побрязкус.
Невже я вскочив у нову халепу?
А наувний, мов дитина. Левiафан обiцяв лише Бегемота. Та чого iншого можна чекати вiд простого морського трударя-добряги? Левiафан тiльки зовнi - чудисько. А цi двос...
- Як. ти гадасш, Михайле, - лiниво цiдить красунчик, - порозумнiшав у черевi китовому наш молоденький непослух чи й досi дурiс?
- То твос штукарство, Гавриле, тобi й знати, - знехотя бурчить обтяжений м'язами гевал. - А моя метода проста: казанком по мордi - i край! Такому - слово, вiн тобi - сто. А коли даси казанком по мордi, одразу - повне взасморозумiння.
- Це ти серйозно?
- Цiлком! Казанок, особливо чавунний, дохiдливий i переконливий аргумент, що не потребус жодних дискусiй.
- Цiкаве спостереження...
Отак балакають помiж собою, нiби мене й на спомин нема. А я мiж ними нi в сих нi в тих....
У кожного на раменах, мов генеральськi еполети, лежать маленькi золотi крильця. Чував я, нiби у небожителiв завжди так: чим вищий сан, тим менш обтяжують плечi крила. У архангелiв, примiром, це просто легесенька iсрархiчна ознака - ум небесних бриляк не тягати. А величезнi вантажнi крила - то у рядових янголiв-чорноробiв.
Хто ж цi двос?
- Казанком по мордi, кажеш? - замрiяно помахус вiттю милосердя гарненький до огиди красунчик.
- Авжеж, Гаврило. Але можна й чоботом пiд дих. А то й кулацюрами ребра полоскотати.
- Цiкавi пропозицiу, - знову лiниво мимрить потворно-гарний красень.
Боже мiй! Невже?..
Невже це перший порадник Всевишнього архангел Гавриул i верховний душогуб архистратиг Михаул? Схоже на те...
Ну, коли так, то нiякi словеса менi не допоможуть. Тiльки повна, безмежна й мовчазна покора. Iнакше цей нiжний красунчик мене двома пальчиками придушить.
Я бебехнувся на колiна, молитовне склав долонi i звiв очi до неба з нiмим благанням.
- Молодця! - янгольським голосом схвалив моу капiтуляцiйнi дiу архангел Гавриул.
- Ага! - присднався до нього архистратиг Михаул. - Тепер i чоботом йому по мордi зручно дати...
Чоботи архистратига були з мiцними чотирикутними носаками, окутими бронзою. Таким чоботам - зносу нема. Скiльки б небесний головнокомандувач не човгав ними по мордах, пиках та фiзiях.
- Чому ж ти не послухався, Iоно? - слейним голосочком запитав Гаврило. - Тобi ж випала найвища честь: пророкувати iм'ям Всевишнього.
- Дозвольте поясню! - змолився я.
- Тiльки коротко, - попередив гевал Михайло. - А то...
- Знаю: по мордi!
- Ти диви! - розчулився архистратиг. - Ну, давай, кажи, що масш збрехати.
- Вашi Свiтлостi! В усьому винен старий пень Авiмелех. Вiн сказав, щоб я пiшов пророкувати кiнець Нiневiу, та не сказав, вiд чого вона мас загинути. А це с грубим порушенням святоу iнструкцiу. Адже усяке пророцтво мусить бути конкретним, iнакше всi пророчi зусилля виявляться марними.