Він глянув на Карен, а та кинула:
— В Одіссея це забрало двадцять років.
— Ну то й що? — весело запитав професор. — У наші часи це можна зробити за два тижні.
В ту мить вона мимоволі перезирнулася з рудоволосим Оле.
Тієї ж або наступної ночі вона пережила оргазм, сама, уві сні. Він якось був пов’язаний з руданем Оле, але це було непевно, вона мало що пам’ятала з того, що діялося там, у сні. Вона просто просочилася в золотого чоловіка. Прокинулася, відчуваючи виразні судоми внизу живота, здивована, збентежена і, нарешті, засоромлена. Мимоволі почала їх рахувати і впіймала останні чотири.
Наступного дня, коли вони пливли вздовж берега, Карен чесно зізналася собі, що в багатьох місцях уже не залишилося нічого цікавого.
Дорога до Елефсиса — асфальтована траса, по якій мчать авта; тридцять кілометрів потворності й нудьги, висушені сонцем узбіччя, бетонні будинки, реклами, паркінґи й земля, на якій невигідно будь-що вирощувати. Комори, вантажні рампи, величезний брудний порт, теплоцентраль.
Коли вони вийшли на берег, професор повів за собою цілий гурт до руїн храму Деметри. Доволі сумне видовище. Пасажири не приховували розчарування, тож він запропонував їм уявити, ніби час повернув навспак.
— Ця дорога з Афін була тоді вузька й лише подекуди брукована. Ось, гляньте: нею суне в бік Елефсиса ціла хмара людей, вони йдуть, збиваючи пилюку, — пострах для найбільших державців світу. Цей щільний натовп гукає сотнями горлянок.
Професор зупинився, певніше став, сперся на ціпок і сказав:
— Це могло звучати приблизно так, — він змовк на коротку мить, щоб набрати повітря, а потім закричав, так гучно, як лише дозволяло його старече горло. Професорів голос залунав несподівано дзвінко й чисто. Оклик покотився в гарячому повітрі: здивовано підняли голови поодинокі туристи, які вешталися туди-сюди поміж камінням, озирнувся продавець морозива, озирнулися робітники, які розставляли турнікети, бо якраз починався сезон, озирнулася дитина, яка тицяла патичком у переляканого жука, озирнулися два осли, що паслися аж на протилежному схилі пагорба.
— Яхос, Яхос, — гукав професор, заплющивши очі.
Він уже замовк, а його оклик усе ще висів у повітрі, — здавалося, все затамувало подих на півхвилини, на кільканадцять дивних секунд. Ошелешені ексцентричним професоровим учинком, мандрівці не зважувалися навіть глянути одне на одного, а Карен почервоніла так, ніби то вона щойно кричала. Охоплена соромом, вона відійшла набік, щоб трохи охолонути.
Але старенький зовсім не бентежився.
— ...хтозна, — чула вона його голос, — чи не можливо на мить зазирнути в минуле, ніби до якогось паноптикуму? Чи не можливо, любі друзі, трактувати минуле так, ніби воно досі існує, лише в якомусь іншому вимірі? Може, достатньо змінити своє бачення, глянути на все якось скоса? Бо ж якщо майбутнє й минуле — нескінченні, нема насправді ніякого «колись». Часи й епохи висять у просторі, наче простирадла, наче екрани, на які проектується якась мить; світ складається з таких нерухомих митей, величезних знімків, а ми перестрибуємо з одного в інший.
Він змовк на хвилинку, щоб передихнути — вони йшли ледь під гору; небавом Карен почула, як він витискає слова з-поміж хекання й сапання:
— Насправді ніякого руху немає. Як та черепаха з парадоксу Зенона, ми нікуди не рухаємося, мандруємо лише до осереддя миті, і немає ніякої межі, ніякої мети. Те саме можна б сказати про простір: якщо всі ми однаково віддалені від нескінченності, немає також ніякого «десь», ніхто не перебуває в конкретному часі та місці.
Увечері Карен подумки підбила баланс втрат цієї прогулянки: обпечені сонцем ніс і чоло, натерта до крові нога. Під ремінець сандалі потрапив гострий камінець, а він його не відчув. Це, безумовно, симптом прогресуючого атеросклерозу, на який професор слабує вже багато років.
Вона аж надто добре знала це тіло — кволе й дрібне, з сухою, всіяною коричнюватими плямами шкірою. Залишки сивого волосся на грудях, тонка шия, на якій ледве тримається тремтяча голова, ламкі кості під тонкою поволокою шкіри і скелет — здавалося, ніби він з алюмінію, такий легкий, пташиний.
Бувало, що він засинав, перш ніж вона встигала його роздягти й приготувати постіль. Тоді мусила обережно зняти з нього піджак і черевики, а потім довести його, сонного, до ліжка.
Щоранку виникала одна й та сама проблема — черевики. Професор страждав від набридливої болячки — йому вростали нігті. Пальці запалювалися, напухали, нігті задиралися, продірявлюючи шкарпетки, і болісно терлися об носаки взуття. Було б невиправданою жорстокістю ув’язнювати ці болісні стопи в глухих чорних черевиках. Тому на щодень професор носив сандалі, а закрите взуття вони замовляли в єдиного шевця, який ще залишився в їхній околиці, і він за шалені гроші шив професорові гарні м’які черевики, вільні, з високими носаками.
Надвечір — мабуть, через сонце, — у професора піднялася температура, тож Карен вирішила не спускатися на вечерю до ресторану, а замовила їжу до каюти.
Вранці, коли корабель допливав до Делоса, вони, почистивши зуби й не без зусиль поголившись, вийшли разом на палубу з рештками печива, що залишилося від учорашнього підвечірку. Кришили його й кидали в море. Було дуже рано, всі ще, мабуть, спали. Сонце вже втратило свою червінь, яскравішало, щомиті набирало сили. Вода стала золотою, як мед, густою, хвилі вгамувалися, велетенська сонячна праска вирівнювала море, не залишаючи на ньому навіть найменшої брижі. Професор обійняв Карен, і то був, вочевидь, єдиний жест, доречний перед лицем такого очевидного осяяння.
Глянути ще раз на все, що довкола, як на картинку, де під мільйоном подробиць дрімає захована в хаосі форма. Це досить побачити раз, аби ніколи не забути.
Я не оповідатиму про кожен день цього круїзу, не переказуватиму змісту кожної лекції, — сподіваюся, Карен колись усе це напише і видасть. Корабель пливе, на палубі щовечора відбуваються танці, пасажири з келихами в руці, спершись на поруччя, провадять ліниві розмови. Інші дивляться на нічне море, на холодну склянисту темряву, яку подеколи осяюють вогні великих суден із тисячами пасажирів на борту, — ці лайнери швартуються щодня в іншому порту.
Згадаю лише про одну лекцію — мою улюблену. Її вигадала Карен. Це вона підкинула ідею розповісти про тих богів, які не ввійшли до відомих і популярних книг, про тих, кого обійшов мовчанням Гомер і випустив з уваги Овідій, тих, хто не надто запам’ятався витівками й любовними інтригами; про богів не дуже страшних і не надто хитрих, малопомітних, знаних лише з черепків, принагідних згадок, із реєстрів спалених бібліотек. Зате ці боги зберегли те, що назавжди втратили їхні добре знані суперники, — божисту мінливість і леткість, плинність форм, туманну генеалогію. Вони виходять із тіні й аморфності, щоби знову запасти в сутінь. Як отой Кайрос, що діє лише на перетині лінійного людського часу й циклічного часу богів. А ще на перетині місця й часу, в межах короткої миті, яка відкривається лише для того, щоби вмістити єдину і неповторну можливість. Це точка, в якій пряма, що біжить із нізвідки в нікуди, на мить торкається кола.
Він увійшов, тупцюючи й сапаючи, але зухвало й енергійно. Став за своєю кафедрою, звичайним ресторанним столиком, і вийняв з-під пахви згорток. Вона впізнала його метод. Згорток був рушником, просто з ванної в їхній каюті. Професор знав, що тільки-но він почне його розгортати, в залі западе тиша, а голови слухачів у задніх рядах потягнуться вперед. Люди — це діти. Під рушником ще був червоний шалик, а в самій глибині поблискувало щось біле, шматок мармуру, ніби якийсь уламок скелі. Напруга в залі сягла апогею, а він, розуміючи, яке викликав зацікавлення, насолоджувався ним, криво посміхаючись під носом і розтягуючи кожен жест, ніби перед кінокамерою. Потім підняв той уламок світлої кам’яної плити майже до рівня очей, витягнув руку і, пародіюючи Гамлета, почав: