Що ж являло собою селище Крути, назву якого за останні роки кожен з нас багаторазово чув з екранів телевізорів або зустрічав на сторінках періодичної преси?
Крути — невелика станція на залізниці Київ—Курськ, на відстані 150 кілометрів на схід від Києва та 40 кілометрів західніше потужного залізничного вузла Бахмач, до якого сходяться вітки залізниць напрямків Гомель—Бахмач, Харків—Ворожба—Бахмач і Полтава—Ромни—Бахмач. Засновано селище було у 1500 році, у наш час налічує близько 1300 чоловік населення і займає 3,39 км2 площі, розташувавшись у живописному місці, над лівою притокою Десни, річкою Остер. Саме там судилося загону української студентської молоді зустрітися у протистоянні з потужним корпусом більшовицького війська під командуванням Муравйова. Але розпочиналось те, що ми сьогодні прирівнюємо до відомого протистояння трьохсот спартанців з багатотисячним перським військом у битві під Фермопілами, не тут, а у Києві, де за наказом Центральної Ради формувались частини для відправлення на конотопський напрямок.
Документів, присвячених тогочасним подіям, накопичилось досить багато, тож спробуємо дати лад цим інформативним потокам і, спираючись на них, крок за кроком описати підготовку до бою, його перебіг і наслідки.
Бій під Крутами — згадки очевидців [3]
Іван Шарий
Біографічна довідка:
Іван Шарий народився 1894 року на Полтавщині. У 1917 році закінчив Київський Імператорський університет Святого Володимира. Брав участь у бою під Крутами. З 1920-го по 1923 рік був керівником підпільного загону повстанців проти більшовицького режиму, який діяв в урочищі Холодний Яр на Черкащині. 1929 року заарештований радянською владою за опір колективізації і належність до Спілки визволення України і розстріляний у 1930 році.
Ми бачили, що Україна гине. Чорна гайворонь підіймалася з Московщини і непереможно сунула на наш край, голодна, хижа, дика... Це була московська «Красна гвардія», яку організувало правительство Леніна і Троцького для боротьби з вільною Україною, щоб накласти на неї старі кайдани неволі і користуватись її багатствами так само дурно, як користувалась Росія і попередніх більше ніж 200 літ.
«Красна гвардія» йшла на Україну... Вірні сини Батьківщини завзято боролися і не пускали хижаків плюндрувати свій край. Але сили в них було мало. Ряди їхні рідшали, нової ж підмоги мало припливало. Чого ж до оборонців не йшла українська народна маса широкою лавою? Адже ж це була боротьба проти насильників за кращу долю свого рідного краю...
Ми добре знали, що над українським народом майже 300 літ лежав важкий могильний камінь московської неволі і від його ще не прийшов до пам’яті поневолений люд. Це було на світанні великої будуччини нашого народу, коли ще народ від ясного, болючого світу не міг вільно глянути на те, що твориться біля його, і твердою ходою піти на оборону своїх прав. Ворожі сили наближались до столиці України — Києва, де кувалась нова доля, нові форми життя українського народу. Час прийшов і нам взятись за рушниці. Ми одважились боротись за край, за народ, за свою дорогу мрію-ідею — вільну, визволену Україну.
На Бахмач вирушило три сотні козаків спинити похід більшовицької «Красної гвардії» на Київ. З ними поїхала й наша, четверта сотня «Січових стрільців», що складалась з свідомих українців, які немало приклали своєї праці до освідомлення українського народу. Тут були свідомі народні проводирі, з яких багато хто працював над заснуванням «Селянських спілок», «Просвіт», а також в українських соціалістичних партіях. Військової муштри мало хто знав. Тому спочатку ми попрохали собі учителів, які б навчали нас військової справи.
Недовго, одначе, довелось вчитись, потрібно було негайно їхати до Бахмача на допомогу тим нечисленним силам, які ще якось удержували фронт. Коли піднялось питання про те, їхати чи не їхати, ми рішили їхати, і вже на місці доповнити свої убогі знання військової науки. Особливо мало знали ми стріляти. Але дарма — поїхали.