Для мого дідуся це було щось на штиб підсумку їхнього життя: моя бабуся, рак, їхнє весілля, твоє життя. Кожного разу, коли він розповідає мені цю історію, він сміється.
Марла не сміється. Я хочу розсмішити її, щоб їй відлягло. Щоби вона вибачила мені за колаген. Що я нічого не знайшов. І якщо вона знайшла щось сьогодні вранці, то помилилася. Родимка.
У Марли є шрам від цілунку Тайлера на тильній стороні руки.
Я хочу, щоби Марла розсміялася, тому не розповідаю, як востаннє обіймав Хлою — лисий скелетик, вмочений у жовтий віск, із шарфом навколо голови. Я обіймав Хлою востаннє, перш ніж вона щезла назавжди. Сказав їй, що вона схожа на пірата, і вона розсміялася. Коли я ходжу на пляж, завжди підгинаю праву ногу під себе. З Австралією та Новою Зеландією — чи зариваю її в пісок. Мене лякає те, що люди можуть побачити ногу, і в їхніх думках я почну вмирати. Рак, якого в мене нема, тепер повсюдно. Але цього я Марлі не кажу.
Є чимало речей, які ми не хочемо знати про тих, кого любимо.
Щоб розвеселити Марлу, щоби почути її сміх, розповідаю їй про жінку, що написала до «Любої Еббі»[30]: вона вийшла заміж за привабливого успішного трунаря, і першої шлюбної ночі він змусив її лежати в крижаній ванній, доки шкіра не стала холодною на дотик, і наказав непорушно лежати в ліжку, доки він здійснював статевий акт із її холодним застиглим тілом.
Гумор у тому, що жінка робила це на початку шлюбного життя і продовжувала робити ще десять років шлюбу, а тепер писала до «Любої Еббі»: чи не гадає Еббі, що це може щось значити?
Глава 14
Коли люди думали, що ти вмираєш, вони приділяли тобі якнайбільше уваги — через те я й полюбив групи підтримки.
Коли вони могли бачити востаннє, вони тебе справді бачили. Решта — стан банківського рахунку, пісні по радіо, скуйовджене волосся — відкидалося геть.
Вони приділяють тобі всю свою увагу.
Люди слухають, а не чекають своєї черги, щоби висловитися.
І коли вони говорять, вони не розповідають історії. Коли ви удвох розмовляєте, ви щось будуєте, а опісля — ви вже не ті, якими були.
Марла почала ходити на групи підтримки, коли знайшла перше ущільнення.
Наступного ранку після того, як ми знайшли друге ущільнення, Марла пристрибала до кухні двома ногами в одній панчосі й сказала: «Глянь, я схожа на русалку?»
Марла сказала: «Це не той випадок, коли хлопці сідають задом наперед на унітаз і уявляють себе на мотоциклі. Це приємна випадковість».
Якраз перед нашою зустріччю на «Лишаємось Чоловіками Разом» Марла знайшла перше ущільнення, і ось — друге.
Ви маєте знати, що Марла досі жива. За її словами, померти можна будь-якої миті. Трагедія її життя в тому, що вона не вмирає.
Коли Марла знайшла перше ущільнення, то пішла до клініки, де згорблені опудала матерів колисали або клали собі під ноги кульгавих лялькових дітей. Діти були змарнілі, з темними колами під очима кольору бананів чи апельсинів, що от-от зіпсуються, а матері зчісували з їхніх скальпів лупу, спричинену занедбаним грибком. Порівняно з хирлявими обличчями, зуби в людей у клініці виглядали величезними — доказ того, що зуби — тільки скалки кісток, що проходять крізь шкіру, аби розжовувати їжу.
Ось де ти опиняєшся, якщо не маєш медичного страхування.
Перш ніж щось стало відомо, чимало геїв схотіли завести дітей — зараз діти хворі, матері вмирають, а батьки мертві; сидячи в шпитальному блювотному смороді з сечі та оцту, в той час як медсестра опитувала кожну матір, скільки часу та хвора, скільки ваги вона втратила і чи в її дитини є живі родичі або опікуни, Марла вирішила — ні.
Якщо вона має померти, знати про це Марла не хоче.
Марла вийшла з клініки, завернула за ріг до міської пральні й вкрала з сушарок усі джинси, тоді віднесла їх до дилера, котрий дав їй п’ятнадцять баксів за пару. Тоді Марла придбала собі справді добрі колготки — з тих, що не пускають стрілок.
— Навіть справді добрі, які не пускають стрілок, — каже Марла, — усе одно рвуться.
Ніщо не вічне. Усе розвалюється.
Марла пішла до груп підтримки через те, що їй було легше знаходитися серед таких самих підтирок для дупи. З усіма було щось не те. I потроху Марла заспокоїлася.