Ну ж бо, плач.
— Ти теж не помираєш, — каже Марла.
Довкола нас, підпираючи одне одного, стоять і хлипають пари.
— Викажеш мене, — мовить Марла, — я викажу тебе.
Тоді можна поділитися, пропоную я. Марлі дістануться захворювання кісток, паразити мозку й сухоти. Я лишу собі рак яєчок, паразитів крові та психоорганічний синдром.
— А як щодо раку кишок? — питає Марла.
А дівчинка добре підготувалася.
Рак кишок можемо розділити. Вона ходитиме першої та третьої неділі щомісяця.
— Ні, — каже Марла. Вона не згодна, вона хоче все. Увесь рак, усіх паразитів. Марла замружує очі. Вона й не мріяла, що може почуватися так пречудово. Вона вперше відчула себе по-справжньому живою. Її шкіра стала чистішою. За все своє життя вона не бачила мертвої людини. Життя її було позбавлене сенсу, бо ж вона не мала з чим його порівняти. А тепер вона знає, що таке смерть. Вона бачить утрати, біль і страждання тих, хто при смерті. Вона бачить їхній плач і дрож, їхній жах і покуту. Тепер, коли вона знає, куди ми всі прямуємо, Марла насолоджується кожною миттю свого життя.
Ні, вона не полишить жодної групи.
— Назад, у ті часи, коли я не відчувала життя, я не хочу, — каже Марла. — Раніше, щоб почуватися добре й радіти хоча б тільки тому, що дихаю, я працювала в похоронному бюро. То й що з того, коли мені не вдалося знайти роботу за фахом?
Повертайся тоді до свого бюро, кажу я.
— Похорон не порівняти з цим, — каже Марла. — Похорон — це просто абстрактний ритуал. А тут ти переживаєш смерть по-справжньому.
Пари довкола нас витирають сльози, шморгають носами, плескають одне одного по спині й розмикають обійми.
Ми не можемо ходити разом, мовлю я до неї.
— То й не ходи.
Мені це потрібно.
— Ходи на похорони.
Усі вже розійшлися, стають колом і беруться за руки для завершальної молитви. Я відпускаю Марлу.
— Як довго ти сюди ходиш?
Завершальна молитва.
Два роки.
Мене беруть за руку. Марлу беруть за руку.
Зазвичай, коли починається моління, мені спирає дух. О, благослови нас! Благослови нас у гніві нашому й нашому страху!
— Два роки? — шепоче Марла, нахиляючи голову.
О, спаси і вбережи нас!
Усі, хто міг помітити, що я ходжу сюди вже два роки, або померли, або видужали й більше сюди не поверталися.
Поможи нам, поможи нам.
— Гаразд, — каже Марла, — гаразд, гаразд, можеш лишити собі рак яєчок.
Великий Боб, велетенська бодня сала, схилився наді мною й плаче. Дякую.
Вкажи нам шлях і даруй нам спокій.
— Нема за що.
Ось так я зустрів Марлу.
5
Хлопчина зі служби безпеки все мені пояснив.
Вантажники можуть не звертати уваги на валізу, в якій щось цокає. Цей хлопчина називав вантажників кидачами. Сучасні бомби не цокають. Але якщо валіза вібрує, вантажники — «кидачі» — мають викликати поліцію.
Жити з Тайлером я став саме через те, що більшість авіакомпаній мають такі правила щодо валіз, які вібрують.
Повертаючись із аеропорту імені Даллеса, я мав одну валізу, де складено було все. Коли багато подорожуєш, то зрештою дізнаєшся, які речі тобі потрібні, і щоразу до валізи пакуєш те саме. Шість білих сорочок. Дві пари чорних штанів. Мінімум, потрібний для виживання.
Дорожній будильник.
Бритву на акумуляторах.
Зубну щітку.
Шість пар спіднього.
Шість пар чорних шкарпеток.
Як розповів хлопець зі служби безпеки, коли мою валізу вантажили в аеропорту імені Даллеса, вона завібрувала, тож поліція зняла її з рейсу. У тій валізі було все. Розчин до контактних лінз. Червона в блакитні смужки краватка. Блакитна в червоні смужки краватка. Смужки такі, як на військових краватках, а не на клубних. Ще одна повністю червона краватка.
Список усіх цих речей висів у мене вдома на дверях спальні.
Моя квартира була на п’ятнадцятому поверсі висотки-кондомініуму[12], такої собі багатошухлядної шафи для вдів та молодих спеціалістів. Рекламний буклет обіцяв фут бетону між мною і ввімкненим телевізором або колонками сусіда згори, знизу чи збоку. Фут бетону й систему кондиціонування повітря, але вікна відчинити не можна було, тож усі тисяча сімсот герметично закоркованих квадратних футів тхнули продуктами твого останнього куховаріння або останнього походу до вбиральні. І ця незручність не компенсувалася підлогою з кленового дерева й перемикачами регульованого освітлення.