А потім з’явився Боб. Коли я вперше потрапив на рак яєчок, у «Лишаймося чоловіками разом», Боб, цей здоровенний бугай, ця велетенська бодня сала, навалився на мене й пустився хлипати. Коли настав час обійматися, цей бугай посунув просто на мене через усе приміщення, опустивши руки, згорбивши плечі. Його здоровенне підборіддя лягло на груди, а очі вже заволокло слізьми. З’єднавши коліна докупи, невидимими кроками Боб, човгаючи підлогою, перетнув підвальне приміщення, щоб кинутися на мене.
Боб розчавив мене.
Його ручиська обхопили мене всього.
Великий Боб був качком, розповів він. Зеленим парубком він жер діанабол, а ще той стероїд, що його згодовують скаковим коням, вістрол. Великий Боб мав зал для тренувань, свій власний зал. Тричі був одружений. Рекламував усілякі продукти для качків. Чи я часом не бачив його в телевізорі? То ж, власне, він придумав програму практичних порад, як збільшити собі огруддя.
Коли незнайомець починає отак сповідатися переді мною, мене аж верне. Розумієте, про що я?
Боб цього не розумів. Одне з його «уевос»[2], схоже, не опустилося після народження, і він знав, що це чинник ризику. Боб розповів мені про післяопераційне гормональне лікування.
Чимало культуристів, які впорскують собі забагато тестостерону, отримують те, що вони називають «дійки».
Мені довелося спитати Боба, що таке «уевос».
Яйця, сказав Боб. Гонади, помідори, тестикули, мудо. «Уевос» — так у Мексиці, де закуповуються стероїди, називають яйця.
Розлучення, розлучення, знову розлучення, мовив Боб і показав мені своє фото з гаманця. Здоровенний, на перший погляд голий, у плавках для позування він виступав на якомусь змаганні. Безглузде життя, сказав Боб. Але коли ти, накачавшись і поголивши все тіло, стоїш на сцені, м’язи твої випинаються, рівень підшкірного жиру зменшений приблизно до двох відсотків, а тіло твоє завдяки діуретинам холодне й тверде на дотик, як бетон, ти сліпнеш від сяйва прожекторів, глухнеш від «свисту» звукової системи, аж доки суддя не командує:
— Виставте праву ногу, зігніть її, напружте квадрицепс.
— Випростайте ліву руку, зігніть її, напружте біцепс.
І це краще, ніж справжнє життя.
Перестрибуємо до раку, сказав Боб. Він збанкрутував. У нього двоє дорослих дітей, які не відповідають на його дзвінки.
Дійок можна позбутися: лікар зробить надріз під грудними м’язами й відсмокче зайву рідину.
Це все, що я запам’ятав, тому що потім Боб стиснув свої обійми і, похиливши голову, огорнув мене. І я поринув у цілковите небуття, у темряву й тишу. А коли я нарешті відступив від його м’яких грудей, на переді Бобової сорочки лишився мокрий відтиск мого обличчя.
Це сталося два роки тому, коли я вперше прийшов до «Лишаймося чоловіками разом».
Відтоді майже на кожній зустрічі Великий Боб доводив мене до плачу.
Більше я не ходив до свого лікаря. І корінь валеріани не жував.
Це свобода. Втратити останню надію — це свобода. Я не розповідав нічого, і люди в групі гадали про найгірше. І плакали сильніше. І я плакав сильніше разом із ними. Поглянь на зорі — і тебе нема.
Повертаючись додому після групи підтримки, я жив, я почувався краще, ніж будь-коли. У мені не гніздилися ні паразити, ні рак, я був маленьким згустком тепла, довкола якого зібралося все життя нашого світу.
І я спав міцніше за немовля.
Щовечора я помирав і щовечора народжувався знову.
Воскресав.
Але не сьогодні. Так тривало два роки, але сьогодні, коли ця жінка дивиться на мене, я не можу плакати. Я не можу врятуватися, бо не можу дійти краю. Я скусав собі ротову порожнину так, що на доторк язика вона здавалася вкритою ворсинами. Я не спав уже чотири дні.
Коли вона дивиться, я відчуваю себе брехуном. Вона вдає хворобу. Це вона бреше. Сьогодні ввечері ми називали себе: я — Боб, я — Пол, я — Террі, я — Девід.
Я ніколи не кажу свого справжнього імені.
— Тут із раком, еге ж? — сказала вона.
А тоді додала:
— Що ж, привіт. Я — Марла Зінґер.
Ніхто не сказав Марлі, з яким саме раком приходять сюди. Тоді ми всі були надто заклопотаними, бавлячи кожен свою внутрішню дитину.
Марла знову затягується цигаркою, доки чоловік плаче в неї на шиї.
Я спостерігаю за нею з-поміж Бобових драглистих цицьок.
На думку Марли, я вдаю хворого. Наступної ночі після того, як побачив її, я не зміг заснути. Відтоді я не сплю. І все ж я був першим, хто почав удавати. Хіба що всі ці люди з усіма їхніми негараздами, з їхнім кашлем і пухлинами теж удають. Усі, навіть Боб, цей здоровенний бугай. Ця велетенська бодня сала.