Доки зуби не прохромлюють наскрізь мою щоку.
Доки дірка в щоці не збігається з кутиком мого рота, від чого рваний вищир розтинає мою щоку від носа до вуха.
Боєць номер три гамселить мене, доки не здирає собі шкіру на кулаці.
Доки я не плачу.
Адже все, що ти будь-коли любив, або відштовхне тебе, або помре.
Все, що ти будь-коли створив, піде за вітром.
Все, чим ти пишаєшся, буде викинуте на смітник.
Я — Озімандія, я цар царів[35].
Ще удар — і мої зуби, клацнувши, стуляються на язику. Половина язика падає на підлогу й відлітає геть.
Маленька, схожа на статуетку місіс Медден стала навколішки біля тіла свого чоловіка, а багатії, люди, яких вони називали своїми друзями, нависають, п’яні, над нею, регочучи.
Вона, дружина, сказала:
— Патрику?
Калюжа крові розпливається, ширшає, аж доки не торкається її спідниці.
Вона каже:
— Патрику, досить! Припини удавати мертвого!
Кров досягає крайки її спідниці й завдяки капілярному ефекту повзе далі вгору, нитка за ниткою.
Люди з проекту «Руїна» довкола мене починають лементувати.
За ними починає лементувати місіс Медден.
А в підвалі бару «Арсенал» Тайлер Дьорден спадає на підлогу теплою безладною купою. Великий Тайлер Дьорден, який одну мить був досконалим і який сказав, що одна мить — це все, чого можна очікувати від досконалості.
Бій триває далі й далі, тому що я хочу бути мертвим. Тому що лише в смерті ми отримуємо власні імена. Лише в смерті ми припиняємо бути частиною проекту «Руїна».
29
Тайлер стоїть тут, неймовірно вродливий, наче білявий ангел. Моя жага до життя вражає мене.
Я скривавлений шмат м’яса, присохлого до голого матраца в моїй кімнаті в миловарні на Паперовій вулиці.
Із моєї кімнати все зникло.
Дзеркало зі світлиною моєї ноги, коли я мав рак протягом десяти хвилин. Гірше, ніж рак. Дзеркало зникло. Дверцята шафи для одягу відчинені, і мої шість білих сорочок, чорні штани, спіднє, шкарпетки й черевики — все зникло.
Тайлер каже:
— Підіймайся.
У всьому, що я сприймав як належне, під ним і поза ним, а також усередині, визріває щось жахливе.
Усе нищиться.
Мавпочки-космонавти кудись поділися. Жир, ліжка, гроші, насамперед гроші — все кудись перевезено. Лишився тільки сад і найманий будинок.
Тайлер каже:
— Останнє, що нам зараз треба, — це твоє мучеництво. Ця твоя велика ідея зі смертю.
Не сумною й гнітючою, а веселою й величною мала бути смерть.
О Тайлере, мені болить. Убий мене просто тут.
— Підіймайся.
Убий мене вже. Убий мене. Убий мене. Убий мене. Убий мене.
— Це має бути щось велике, — каже Тайлер. — Лишень уяви собі це: ти на даху найвищої будівлі світу. Будівлю повністю захоплено людьми з проекту «Руїна». Із вікон клубами валить дим. Столи летять у натовп, що зібрався на вулиці. Справжня опера смерті — ось що на тебе чекає.
Ні, кажу я. Досить ти мене вже використовував.
— Якщо ти не будеш співпрацювати, ми візьмемося за Марлу.
Веди, кажу я.
— Тоді підіймай свою дупу з ліжка, — сказав Тайлер, — і пиздуй у машину.
Отож ми з Тайлером на даху хмарочоса Паркер-Морріс-білдінг, а в рот мені всунуто дуло пістолета.
Нам лишилося десять хвилин.
За десять хвилин хмарочоса Паркер-Морріс не існуватиме.
Я знаю це, тому що Тайлер знає.
Дуло пістолета вставлено мені в горлянку, і Тайлер каже:
— Ми помремо не насправді.
Я пересуваю язиком дуло так, що тепер воно упирається в мою цілу щоку. Тайлере, кажу я, ти плутаєш нас із вампірами.
Нам лишилося вісім хвилин.
Пістолет — лише на випадок, якщо поліцейські гелікоптери дістануться сюди швидше.
Далебі, виглядає так, ніби на даху стоїть одна людина й тримає пістолет у себе в роті. Але пістолет тримає Тайлер, а з життям розпрощатися доведеться мені.
Береш 98-відсоткову димну азотну кислоту й додаєш один до трьох до сірчаної кислоти.
Отримуєш нітрогліцерин.
Сім хвилин.
Змішай нітрогліцерин із тирсою, і отримаєш чудову пластичну вибухівку. Багато мавпочок-космонавтів мішають свій нітрогліцерин з ватою, а як сульфат додають англійську сіль. Виходить теж непогано. Декотрі ж мавпочки змішують нітру з парафіном. У мене з парафіном жодного разу не вийшло нічого путнього.
Чотири хвилини.