— Я доморослий філософ, — продовжував між тим Єрихонський. — І маю вам сказати, колеґо, що обставини моєї роботи схиляють до абстрактного мислення. За зовнішньою буденністю нашого сьогоденного життя ховається натиск майбутніх катаклізмів і вирів. Але, повторюю, це ми сприймаємо лише як тло, а до будь-якого, навіть найекзотичнішого тла швидко звикаєш. Ось Сандра сказала, що в інших тут життя не таке спокійне. Можливо… Коли вас чекає Дімов?
— Через півгодини.
— Тоді ми вам покажемо акваріум, і відразу назад. Дімова дуже цікаво слухати, але він не терпить, коли спізнюються.
— Дивно, — здивувався Павлиш, — тут говорять про Дімова як про самодержця. А він справляє враження дуже м’якої, делікатної людини.
— З нами не можна не бути самодержцем хоч би й у лайкових рукавичках. Я на місці Дімова давно б утік від цього збіговиська інтелектуалів. Треба мати неймовірну витримку.
— Ерик знову не правий, — зауважила Сандра, якій неначе подобалося в усьому заперечувати думку Єрихонського. — Дімов і справді мила і м’яка людина, але ми розуміємо, що останнє слово завжди за ним. Він не має права помилятися, бо тоді може статися щось дуже погане. Тут немає ніякого мирного життя. Це усе вигадки Єрихонського.
Шахта скінчилася. Павлиш кілька секунд стояв біля стіни, намагаючись перечекати запаморочення. Єрихонський помітив це й пояснив:
— Ми намагаємося якомога більше рухатися. По роботі нам не доводиться багато пересуватися…
— Кому як, — сказала Сандра, до якої Павлиш уже обернувся, чекаючи чергового заперечення. — Мені доводиться багато рухатися, іншим теж.
— Але я ж не кажу про вашу групу, — відповів Єрихонський. — Ваша група — інша справа.
— А Марина Кім? — запитала Сандра.
У Павлиша йокнуло серце. Уперше це ім’я було вимовлене тут просто й буденно, як ім’я Дімова або Вана. Принаймні, тепер можна бути упевненим, що Марина тут і їй доводиться рухатися. З цих слів виходило, що Марина не входить до групи, до якої належить Сандра. Але вона на Станції, близько, може, саме зараз Ван передає їй лист із Землі.
— До чого тут Марина? — здивувався Єрихонський. І звернувся за підтримкою до Павлиша, мабуть, вважаючи його куди більш інформованим, ніж було насправді. — Хіба можна порівнювати?
Павлиш знизав плечима. Він не знав, чи можна порівнювати Єрихонського та Марину Кім. Хоча це також підтверджувало його підозру, що Єрихонський живе спокійним життям, а от Марина ні. Єрихонський бігає по сходах, щоб не втратити форму, а Марині це не загрожує.
— Він же не знає Марину, — нагадала Сандра.
— Ах так, я зовсім забув.
— Я її якось зустрічав, — сказав Павлиш. — Давно ще, на Місяці, півроку тому.
— Не може бути! — вигукнув Єрихонський. — Ви помилилися!
— Так? А ти забув, що творилося в інституті? — запитала Сандра. — У тебе дірява голова.
Єрихонський не став заперечувати.
Вони ввійшли до великого приміщення, придавленого низькою стелею, укріпленою подекуди стовпами. Далека стіна залу була прозорою. За нею зеленіла товща води.
— А ось і наш акваріум, — промовив Єрихонський.
— Я вас залишу, — сказала Сандра. — Мені потрібно передати листи, а потім на роботу.
— Щасливо, — відповів Єрихонський, і голос його затремтiв. — Не перевтомлюйся.
Павлиш підійшов до прозорої стінки. Дрібна рибка зграйкою промайнула зовсім поряд, промені сонця пробивалися крізь воду й розчинялися десь угорі, створюючи враження величезного, заповненого туманом залу, під стелею якого, невидимі, світять люстри. Погойдувалися довгі руки водоростей. Дно океану похило йшло вглиб, ну а там, ледь помітні, підіймалися зубці чорних скель. Величезна акула з’явилася з темної глибини і повільно, велично підпливла до скла. За нею послідувала друга, трохи менша розміром.
Звідкись ізбоку, з невидимого Павлишу люка виплила Сандра. Вона була в легкому гумовому костюмі, ластах і великих окулярах. Вона не бачила акул, і Павлиш злякався за неї. Жінка поплила прямо до акули.
— Сандро! — крикнув Павлиш, кидаючись до скла.
Акула поменше граціозно повернула до Сандри. У граціозності її руху відчувалася страшна первісна сила.
— Сандро!
— Заспокойся, — сказав Єрихонський. Павлиш навіть забув про нього. — Мені теж іноді буває страшно.
Акула й Сандра пливли пліч-о-пліч. Сандра щось говорила акулі. Павлиш міг би присягнутися, що бачив, як відкривається її рот. Потім Сандра піднялася трохи вище, лягла акулі на спину, тримаючись за гострий плавник, і акула миттю слизнула в глибину. Друга послідувала за нею.
Павлиш упіймав себе на тому, що стоїть у незручній позі, майже притиснувшись чолом до скла. Він провів долонею по скроні, йому здалося, що розтріпалося волосся. Волосся було в порядку. Врешті-решт, цьому було правдоподібне пояснення: тут дресирували морських тварин.
Павлиш не знав, скільки пройшло часу. Потім він обернувся, щоб спитати Єрихонського, що ж усе це означає. Але Єрихонського не було.
Павлиш згадав, що не домовився, де зустрінеться з Дімовим.
Він піднявся вгору на ліфті, без зусиль знайшов великий зал з портретами. Але там нікого не було. Тоді він повернувся у свою кімнату, вважаючи, що Дімову легше буде відшукати його там.
Кімната теж була порожня. Павлиш підійшов до портрета Марини. Марина дивилася повз Павлиша, немов побачила щось дуже цікаве у нього за спиною. Куточки повних губ були підведені: це ще була не посмішка, але початок посмішки. Пройшло вже більше сорока хвилин. Дімов не з’являвся. Павлиш підійшов до вікна. За вікном гуляв вітер. Баранчики тягнулися до самого горизонту. У кімнаті було дуже тихо — скло не пропускало звуку. Тихо було й у коридорі. І тут почувся легкий скрекіт, неначе поруч прокинувся діловитий цвіркун. Павлиш озирнувся. На далекому кінці довгого робочого столу Вана стояла друкарська машинка. Вона працювала. Край листа показався над кареткою й вискочив на кілька сантиметрів, показавши надрукований рядок. Машинка клацнула, і відрізана записка вискочила в приймач. Павлиш чомусь вирішив, що записка може призначатися йому. Дімов його розшукує і в такий спосіб призначає йому рандеву. Він підійшов до машинки й підібрав листок.
«Ван, — було надруковано на листку, — як звуть людину, що прилетіла? Якщо Павлиш, не говори йому про мене. Марина».
Павлиш стояв, тримаючи в руці записку. Марина не хоче його бачити. Вона ображена на нього? Але за що? А як йому слід поводитися далі? Він-то знає, що Марина тут…
— А, ось ви де, — промовив Дімов. — Правильно зробили, що повернулися сюди. Я вас відразу знайшов. Ну як, були внизу?
— Був, — відповів Павлиш. Потрібно було покласти записку на місце. Він зробив крок до машинки.
— Що-небудь сталося? — запитав Дімов. — Ви засмучені?
Павлиш протягнув уже руку з запискою до машинки, але повернувся. Чи є сенс таїтися? Він передав записку Дімову.
— Ага, це їх приватне листування. — Дімов показав на машинку. — А ви випадково узяли записку, бо машина запрацювала, а ви вирішили, що це я вас розшукую, правда?
Павлиш кивнув.
— А прочитавши, природно, засмутилися. Бо кожному з нас неприємно, якщо його не хочуть бачити, навіть якщо до цього є достатні підстави.
Дімов перехопив погляд Павлиша, кинутий на фотографію в нефритовій рамці.
— Ви з нею були знайомі?
— Так.
— Коли ви познайомилися? Повірте, мною рухає не пуста цікавість. І якщо в цьому немає секрету, я хотів би знати, як і коли це було. Річ у тому, що Марина — моя підлегла…
— Ніякої таємниці тут немає, — пояснив Павлиш. — Півроку тому я був на Місяці, в Селенопорті. Там якраз відбувся карнавал. І зовсім випадково під час цього карнавалу я познайомився з Мариною.
— Ну, тепер усе ясно.
— Знайомство було коротким і дивним. Вона зникла…
— Не треба, я все знаю. Усе знаю.
Павлиш здивувався власному тону. Він немов виправдовувався перед Дімовим.