19. Кінцевий пункт
Четвер, 31 грудня 1992 року
Так виголошував заголовок газети. Так репетували гуляки, витанцьовуючи вечірніми вулицями з пронизливим свистом і Юніон Джеками[8], підігріваючи настрій перед самою подією; накликаючи ніч (бо була щойно п’ята година), щоб Англія вже скоріше занурилась у вечірку, яка буває раз на рік; щоб люди трахали одне одного, блювали одне на одного, облизували, мацали і насаджували одне одного на кілки; аби стояли на підніжках поїздів, притримуючи двері для друзів; сварилися з інфляційними відмовами чорних водіїв таксі, стрибали у воду і гралися з вогнем — і все це в тьмяному, непевному світлі вуличних ліхтарів. Цієї ночі Англія припиняла казати будь-ласка-дякую-будь-ласка-пробчате-будь-ласка-ой-це-я? І почала казати будь-ласка-трахни-мене-пішов-нахрін-трахнутий-вихрінок (цього просто так не скажеш; акцент не той; ми прозвучимо по-дурному). Цієї ночі Англія спускається до своїх основ. Це новорічна ніч. Але Джошуа в це ніяк не міг повірити. Куди подівся час? Він втік у щілину між ніг Джолі, втік у таємні кишені її вух, сховався в теплому, сплутаному волоссі під її пахвами. І наслідки того, що він мав зараз зробити, цього найважливішого дня в його житті, цієї критичної ситуації (ще три місяці тому він би все проаналізував, розділив, зважив і розставив по поличках із чалфеністською силою), ці наслідки тепер теж зникали у її тьмяних щілинах. Він не приймав жодних рішень цього новорічного вечора, жодних обмізкованих рішень. Він чувся бездумним, як молодик, що набрався в пабі і тепер шукає собі пригод на голову; він чувся, як малюк, що сидить на татових плечах і думає, що очолює сімейну вечірку. І він був не між гуляк на вулиці — він був тут, усередині, тримаючи курс на центр міста, зрізаючи шлях до інституту Перре, як націлена ракета. Він був тут, у напханому нервовими членами БЖПТ мікроавтобусі, що торохтів із Віллесдена на Трафальгарську площу, і впіввуха слухав Кенні, що саме викрикував ім’я його батька для Кріспіна, який сидів за кермом.
— «Коли доктор Маркус Чалфен цього вечора виставить свою Мишу Майбутнього на публічні оглядини, він започаткує новий розділ у нашому генетичному майбутньому».
Кріспін закинув голову і голосно вигукнув:
— Ага!
— Ага, точно, як не так, — продовжив Кенні, намагаючись одночасно читати і висміювати те, що читає. — Гм, дякую за об’єктивний репортаж. Гмм.. де я читав? Ага: «Але навіть важливіше, що він відкриває традиційно засекречену, рідкісну і складну галузь науки невтаємниченому глядачеві. Позаяк інститут Перре відчиняє свої двері для відвідувачів на сім років, доктор Чалфен обіцяє загальнонаціональну подію, що буде «абсолютно не схожою на Британський Фестиваль» 1951 року на Виставку Британської імперії 1924 року, бо ця виставка в жоден спосіб не заангажована політично…»
— Ага! — чмихнув Кріспін знову, цього разу обертаючись через плече до членів БЖПТ, так що мікроавтобус БЖПТ (власне, це не був мікроавтобус БЖПТ, бо машина була позичена в одного соцробітника, який просто дико любив тварин, і на обох боках красувалися жовті десятидюймові написи: «Служба з питань сім’ї Кензал Райз») мало не збив зграйку дівах на підборах, що тюпали тротуаром. — Не заангажована політично? Він шо — нахрін звиздить?
— Дивись на дорогу, любий, — сказала Джолі, посилаючи йому повітряний поцілунок. — Нам треба принаймні намагатися доїхати туди цілими. Ммм… тут ліворуч… по Еджвар-роуд.
— Вихрінок, — сказав Кріспін, — який же він вихрінок.
— На 1999 рік, — читав далі Кенні, — коли, за прогнозами експертів, процес рекомбінації ДНК буде завершений, близько 15 мільйонів людей відвідають виставку з Мишею Майбутнього, і набагато більше людей по всьому світі стежитимуть за процесом з преси. Тоді доктор Чалфен пожинатиме плоди успіху своєї освітньої місії і закине етичний м’яч у людську сітку.
— Дай мені нахрін відро, — попросив Кріспін так, наче збирався блювати. — Що в інших газетах?