І Міллат прийшов сюди, щоб завершити це. Помститися. Розвернути історію. Йому подобалося думати, що його погляди — це вже погляди нового покоління. Якщо Маркус Чалфен збирається написати своє ім’я на світі, то Міллат напише його БІЛЬШИМИ ЛІТЕРАМИ. І в майбутніх книжках з історії його ім’я буде написане правильно. Як і дати, і години. Там, де Панде оступився, Міллат ступить твердою ногою. Там, де Панде обрав А, Міллат вибере Б.
Так, Міллат обкурився. І може здатися абсурдним, що один Ікбол вірить, що хлібні крихти, які лишив інший Ікбол кілька поколінь тому, ще не здув вітер. Але насправді не важить, у що ми віримо. Бо це не спинить людину, яка вірить, що її нинішнім життям керує її попереднє життя, чи цигана, який присягається королевою таро, і не можна змінити істеричну жінку, котра винуватить у цьому свою матір, або самотнього дивака, який глупої ночі сидить на розкладачці на вершечку гори і чекає на зелених чоловічків. Між дивних візерунків, що замінили нам віру в могутність зірок, Міллат — не такий уже рідкісний випадок. Він вірить, що одного разу прийняте рішення повертається. Він вірить, що ми живемо по колу. Він простий, чистої води фаталіст. Що йде по колу, повертається по колу.
— Дінь, дінь, — сказав Міллат, плескаючи Гейвлока по нозі перед тим, як рушити в бік Чандос-стрит. — Другий раунд.
Коли Раяна Топпса попросили укласти календар ламбетської Зали Царства «Думки на день» на 1992 рік, він доклав усіх зусиль, щоб не повторити помилок своїх попередників. Надто часто його попередники, зауважив Раян, обираючи цитату для тупих, секулярних днів, хибували на сентиментальність, і, наприклад, на День Валентина 1991 року в календарі були слова: «Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх», І Іоанн, 4:18, наче Іоанн, коли писав, думав про жалюгідне почуття, яке змушує людей посилати одне одному сердечка з пап’є-маше і дешевих плюшевих ведмедиків, а не про любов Ісуса Христа, що ніколи не проминає. Раян обрав абсолютно протилежний підхід. У переддень Нового року, наприклад, коли всі з ніг падали, загадуючи бажання на дванадцяту годину, підсумовуючи старий рік і плануючи новий, він вважав за необхідне надавати всім по голові, щоб повернути їх на землю. Він хотів нагадати, що світ жорстокий і безсенсовний, уся людська метушня абсолютно беззмістовна, і жоден прогрес не має значення, якщо тільки це не прогрес в ім’я слави Господньої та квитка в той кращий, інший світ. Уклавши календар ще минулого року і вже порядно забувши, які цитати він тоді обрав, Раян приємно здивувався, коли віддер аркуш 30-го числа і глянув на товстий білий аркуш 31-го — яке ж ефективне було його нагадування. Жодне міркування так не пасувало до дня, що наближався. Жодне попередження не було таким актуальним. Він відірвав його від календаря, запхав у свої тугі шкіряні штани і сказав місіс Бе сідати в коляску.
— Сміливець, що витрима горе з бідою, — співала місіс Бе, поки вони мчали по Ламбет Брідж, прямуючи до Трафальгарської площі, — дай йому сили йти за Тобою![9]
Раян посигналив цілу хвилину, поки обігнав мікроавтобус із жінками Царства, аби не налякати їх. У голові він швидко перебрав усі речі, що поклав до автобуса: пісенники, інструменти, плакати, брошурки «Вартової вежі». Усе є і в порядку. У них насправді не було квитків, але вони протестуватимуть надворі, на холоді, приймаючи муки, як справжні християни. Хвала Господу! Який великий день! Усі знаки були добрими. Раянові навіть наснився був Маркус Чалфен у вигляді нечистого, і вони зіткнулися з ним ніс до носа. Раян сказав: «Я і ти — між нами війна. І переможець може бути тільки один». Потім він процитував щось із Писання (він не пам’ятав, що саме, але це було щось з Об’явлення), він повторював цитату знову і знову, аж поки диявол/Маркус не став маліти, поки в нього не виросли вуха і довгий роздвоєний хвіст, і врешті він утік — малесенька диявольська мишка. Як у видінні — так воно станеться й насправді. Раян буде нездоланний, незворушний, абсолютно твердий, і зрештою грішник покається.