Які лиш дороги він підкорив, на аукціонах суперників побив.
В ім’я Аллаха, який він вдячний (так, мадам, буде зроблено, мадам), який втішений він був думкою, що Маджід, хоча б Маджід, буде — і це питання чотирьох годин — летіти на схід від цього місця і його вимог, від його постійних бажань, від цього місця, де немає ні терпіння, ні милосердя, де люди хочуть речі вже, просто тепер (ми вже двадцять хвилин чекаємо на овочі), хочуть, щоб їхні коханці, діти, друзі і навіть боги прибували дешево і швидко, так як столик десять хоче своє тандорі…
На аукціоні її вибору, скільки Рембрандів, Клімтів, Де Кунінґів?
Це люди, які проміняють усю віру на секс і весь секс — на владу, які заміняють страх господній на самовпевненість, знання — на іронію, а покриту, шановану голову на довгий, засохлий жмут рудих патлів…
Це Поппі за столиком дванадцять. Це Поппі Барт-Джонс. І одного імені вже достатньо (бо він уже на межі, Самад; він ось-ось має розділити своїх синів, як той знервований хірург-невропатолог, що суворо тримає скривавлений скальпель над зрослою шкірою сіамських близнюків), одного імені було достатньо, щоб йому зірвало дах. Саме ім’я було торпедою, що летіла на вутлий рибальський човник, вибухом викидаючи його думки з води. Але це було не тільки ім’я, не відлуння імені, промовленого якимось ідіотом чи прочитане в кінці старого листа, це була Поппі Барт-Джонс у власній плоті, вкритій ластовинням. Холодна і рішуча, вона сиділа за столиком із сестрою, котра, як усі брати-сестри того, кого ми кохаємо, видавалася гіршою, із недотриманими кольорами і пропорціями, копією.
— Чого мовчиш, а? — різко питає Поппі, граючись пачкою «Мальборо». — Більше нема кмітливих зауважень? Може, яка бздурка про верблюдів і кокоси? Нічого сказати?
Самаду нічого сказати. Він просто перестає мугикати свою мелодію, нахиляє голову на абсолютно коректний кут і торкається пером ручки офіціантського записника. Усе наче уві сні.
— Що ж, — їдко каже Поппі, змірюючи Самада поглядом і припалюючи цигарку. — Що ж, нехай буде по-твоєму. Добре. Для початку ми будемо самоса з ягняти і йогуртове як-воно-в-чорта-там-називається.
— А на основну страву, — каже куцувата, руда, кирпата сестра, — оцю …кофту з каррі[3] і рис із фруктами, будьте такі ласкаві, офіціанте.
Хоча б Арчі вчасно; точний рік, точна дата, точна година; 1984, 5 листопада, перша ночі. Він був під рестораном, у довгому пальті, стоячи перед своїм «воксголом», однією рукою пестячи нові розкішні шини від «Піреллі», а другою тримаючи цигарку, яку смалив так, наче був Богартом або водієм водія Богарта.
Самад виходить, тисне руку Арчі й відчуває холод його пальців, відчуває великий борг, що належиться з нього Арчі. Ненавмисно він випускає пару видиху просто Арчі в обличчя.
— Я цього не забуду, Арчібальде, — каже він. — Я ніколи не забуду того, що ти зробив для мене сьогодні, мій друже.
Арчі незручно озирається:
— Семе, перед тим, як ти… Я мушу тобі дещо сказати…
Але Самад уже відчиняє двері, і Самадове пояснення супроводжує картину трьох дітей, які тремтять на задньому сидінні, наче остання фраза дотепної історії.
— Вони прокинулися, Сем. Вони всі спали в одній кімнаті — покотом, знаєш. Я нічого не міг зробити. Я просто вдягнув на них пальта поверх піжам — не міг же ризикнути, що почує Клара, — я мусив привезти їх.
Айрі спала; вона скрутилася клубочком, поклавши голову на попільничку, а ноги витягнувши на коробку передач, але Маджід і Міллат радісно висунулись до Самада, вони скубали його за штани і плескали по підборіддю.
— Ей, абба! Куди ми їдемо, абба? На секретну дискотеку? Справді?
Самад люто дивиться на Арчі, Арчі стенає плечима.