Я обізнаний із листом великого старого маляра, в якому той відкрито пише своєму іспанському другові про існування таємної спілки…
— Я й сам знайомий з цим листом, — миттю доточив барон. — У ньому маляр пише… теє… дай, Боже, пам’ять, аби згадати слово в слово, що ж він казав…: «Піди до того й того чоловіка на ймення X і проси його уклінно, щоб він, бодай легенько натякнувши, дав мені знати, як його мені бути далі з цією таємницею. Я не хочу до судної дошки залишатися тільки малярем». Ну, і що з цього випливає, дорогенький капелане? А те, що цей славетний маляр, хай як глибоко був він утаємничений зовні, насправді сліпий. Те, що він франкмасон, означає для мене ось що: він був за помагача, тягав цеглу коло мулярів і ходив біля будівництва лише зовні, хоча й належав до цеху, — це як на долоні написано. Втім, Ви цілком мали рацію, коли казали, що в той час усі архітектори, малярі, скульптори, золотарі й ритовники були масонами. І звідси випливає: вони могли знати тільки зовнішню сторону обрядів і вкладали в них суто моральний сенс. Умільці були лише майстерією невидимої сили, що її Ви як католик помилково ставите за майстра «Лівиці». Вони правили за знаряддя, що служило одній-єдиній меті: мали зберігати певну таємницю потойбічного у символічній формі доти, доки не прийде для неї її час. Тим-то вони зупинилися на дорозі і не робили ані кроку вперед, увесь час сподіваючись, що вуста людські можуть дати їм ключ, який відімкне браму. Вони не підозрювали, що цей ключ насправді криється в самому мистецтві, що воно приховує у собі глибший зміст, аніж просте живописання чи хитромудре римування. А саме: мистецтво пробуджує витончене чуття смаку і дотику в самому мистці, перший прояв яких називається «правдивою творчою інтуїцією». Навіть у творах сучасного художника, ремесло якого дозволило йому відкрити внутрішні органи, що бриніли б в однозвук з цією силою, знову з’являться ті ж таки символи. І йому не треба відкривати їх у вустах живих і годі шукати собі місце у тій чи тій ложі! Навпаки, «невидимі уста» у тисячу разів промовистіші за людський язик. Що є справжнє мистецтво, як не черпання з вічного царства повняви? Втім, є люди, яких з повним правом можна назвати мистцями, а проте, вони хіба одержимі якоюсь темною силою, що її Ви зі свого боку спокійно можете назвати «дияволом». Те, що вони створюють, нагадує достеменісінько пекло сатани, як його собі уявляє християнин. Чини їхні несуть у собі дух крижаної, вбивчої півночі, де во время оно замешкали демони-людиноненависники. Виразові засоби їхнього мистецтва — то чума, смерть, безумство, вбивство, кров, відчай і підлота…
Як можна витлумачити ці мистецькі натури? Скажу Вам ось що: мистець — то людина, в мозку якої духовне, магічне взяло гору над матеріальним. Відбуватися це може двома способами: у одних — назвемо той спосіб «диявольським» — мозок поступово підточують розпуста, пікантні болячки, успадкована чи набута вада, тим-то вони, так мовити, легшають на шальці терезів. При цьому піднесення чи опускання у світі з’явищ, і магічне проявляються спонтанно. Шалька духовного тягне вниз, не тому що вона важчає, але через те лишень, що легшає інша шалька. У цьому разі від твору мистецтва тхне гнилизною, так ніби то Дух вбрався в одяг, який міниться у світлі тліні.
Інші мистці — я назвав би їх «помазанцями» — запанували над Духом, подібно до того, як святий Георгій забрав силу над звіром. Для них шальку Духа у світі з’явищ тягне донизу його власна вага. Тим-то Дух їхній носить золоті сонячні шати. Проте і в тих, і в тих шальки змушує рухатися магія.
Для людини пересічної важить тільки плоть. Забісованих, так само як і помазанців, жене вітер невидимого царства повняви, одних — північний борвій, інших — подих уранішньої заграви. Людина пересічна натомість залишається задубілою колодою.
Що то за сила, яка використовує великого мистця як свій знаряд задля збереження символічних обрядів магії смеркового світу?
Я скажу Вам: це та сама сила, яка колись витворила церкву. Поставила вона заразом два живих стовпи: один — білий, другий — чорний. Два живих стовпи, які ненавидітимуть один одного доти, доки не дізнаються, що вони суть лише дві підпори для майбутніх тріумфальних воріт.
Пригадуєте те місце в Євангелії, де Іван говорить: «Багато є й іншого, що Ісус учинив. Але думаю, що коли б написати про все те зокрема про кожне, то й сам світ не вмістив би написаних книг!»[7]
Як Ви поясните, Ваша превелебносте, що, як каже Ваша віра, Біблія дійшла до наших днів з волі Божої, а переказів про те «інше» нема? Чи не загубили ми їх, як хлопчик часом губить свого складеного ножика?