Кролики голосно зашаруділи у своїй труні. Точильник перелякано здригнувся і пробурмотів: «Хай їм абищо, тим кролям!»
Запала тиша; старий згубив нитку розмови. Він, здавалося, забув про мою приявність, і очі його не бачили мене.
За хвилю він підвівся, підійшов до верстата і, натягнувши паса на повідневий крутень, запустив його.
«Офелія! Ні, моя Офелія не може померти», — долинуло до мене його бурмотіння. Я маю працювати, працювати, працювати. Інакше він не змінить п’єсу і…»
Його останні слова розчинились у гудінні машини.
Я тихо вийшов з майстерні і подався до себе в кімнату. У ліжку я склав руки і благав Бога, — чому й сам не знав, — щоб він вберіг Офелію.
Мандри
Тієї ночі зі мною сталась одна дивна подія; здебільшого таке зветься сном, адже кращого визначення для досвіду, що його переживає людина, тіло якої вночі відпочиває, годі й придумати.
Як завше, перш ніж заснути, я склав руки так, як учив барон, лівицю на правицю.
Згодом, з роками, коли я набрався певного досвіду, мені стало ясно, навіщо потрібне це заведення. Можливо, будь-яке інше положення рук теж має на меті одне: тіло слід надійно зв’язати.
Відколи в будинку барона першого вечора я вклався спати у такий спосіб, то раз у раз прокидаюся вранці з відчуттям, що уві сні я подолав довгий шлях. І щоразу я відчуваю, наче камінь падає мені з грудей, коли бачу, що роздягнений, без закурених чобіт, як тоді, у захоронці, лежу собі в ліжку, і мені вже не треба боятися, що мені полатають боки або цілісінький день згадувати, де ж то уві сні тинявся. Тієї ночі мені вперше полуда з очей спала.
Те, що точильник Мучелькнаус учора так дивно, як з дорослим, тримався зі мною, можливо, і було прихованою причиною того, що боязке «Я», можливо, той таки Христофор, — досі воно хіба дрімало в мені — пробудилося, себе усвідомило, віднайшло зір і слух.
Почалося це так: мені верзлося, ніби я живцем похований і не здолаю поворушити ні рукою, ані ногою; тим-то я вдихнув глибоко, наповнюючи груди, аж кришка труни відскочила. І я рушив дивним білим шляхом, страшнішим за могилу, з якої виліз, — я-бо знав, що шлях сей ніколи не скінчиться…
Повернувся я назад, до своєї труни, аж бачу — стоїть вона вертикально посеред дороги. Вона була м’якою, мов плоть, і мала руки й ноги, ступні і долоні, як у небіжчика. Коли я залізав до труни, то зауважив, що вже не кидаю від себе тіні, а щойно, перевіряючи, кинув погляд на себе, то розгледів, що тіло моє кудись поділося. Потім я помацав свої очі, але у мене більше не було очей, а захотів глянути на свої руки — не побачив нічого.
Віко домовини поволі закривалося наді мною, і мені здалося, що мої думки і відчуття, коли стояв я на білому шляху, належали якомусь древньому, а проте ще міцненькому стариганові. Потім, коли віко вляглося на своє звичне місце, це почуття розійшлося, наче туман, і лишився осад — неясний каламутнуватий потік свідомості, що зазвичай стоїть у голові далекого від життя парубчака.
Кінець кінцем труна закрилась, і я прокинувся у своєму ліжку, чи то пак, мені лише здалося, що прокинувся. Було ще темно, проте з п’янких пахощів акації, що вливалися в кімнату через відкрите нарозтвір вікно, відчув я, що перший подих чимраз ближчого ранку вже торкнувся землі, і вже час йти і гасити міські ліхтарі. Я схопив свою палицю і побіг униз сходами. Впоравшись зі своєю роботою, я перейшов через міст присадка і подався на гору. Здавалося мені, я впізнаю дорогою кожен камінчик, проте мені несила було пригадати, чи коли бував тут досі.
Альпійські квіти, білосніжні кульки кульбаб і пряна валеріана виливали свої аромати в іскристому росяному повітрі вранішніх сутінок на темно-зелених високогірних луках. Відтак на обрії небо розступилось, і хмари наразі просякли живоносною кров’ю вранішньої заграви.
Жуки, що мінилися блакиттю, і величезні дикі птахи з блискучим пір’ям, які прокинулись у відповідь на нечутний таємничий заклик, висвистуючи, спурхували й застигали в повітрі на людський зріст, звертаючи до рум’яного сонця свої голівки.