— Як гадаєте, а якщо хтось зможе дістатися того берега річки? — відчайдушно закричав Флорі.
— Безнадійно! Вони сотнями тут тиняються. Шляхи відступу відрізано: бірманці з трьох боків, з четвертого — річка.
— Річка!
На думку Флорі спала одна з тих геніальних ідей, якими зазвичай нехтують через їхню простоту.
— Річка! Ну звичайно! Дістатися до поліційних казарм — раз плюнути. Хіба ви не розумієте?
— Як?
— Як-як — рікою! Плигнув у воду й пливи!
— Непогано, хлопче! — вигукнув Елліс і плеснув Флорі по плечу. Елізабет стиснула його руку ще міцніше й навіть почала пританцьовувати. «Якщо хочеш, я можу!» — крикнув Елліс, але Флорі, який уже почав знімати черевики, заперечливо похитав головою. На зволікання не було часу. Досі бірманці поводилися як прості дурні, та ніхто не знав, на що чекати, якщо вони таки вдеруться всередину. Дворецький, який переборов свій перший переляк, підготувався відчинити вікно, що виходило на галявину, і косо визирнув на двір. Галявина була майже порожня — не більше як десять бірманців. Вирішивши, що шлях до відступу перерізає річка, задню частину клубу вони залишили без нагляду.
— Біжи до річки щодуху! — прокричав Елліс на вухо Флорі. — Вони очманіють, як побачать тебе.
— Веліть поліції негайно відкрити вогонь! — крикнув містер Мак-Ґреґор з іншого боку. — Наділяю вас усіма своїми повноваженнями.
— І скажи, щоб цілилися низько! Без дурної стрілянини над головами. Один постріл — один труп. Щоб кишки вивернуло.
Флорі зістрибнув з веранди, забивши ноги об тверду землю, і за шість кроків уже вибіг на берег річки. Елліс мав рацію: бірманці, побачивши, як він зістрибує з вікна, на мить стушувалися. Навздогін полетіло кілька каменів, та ловити його ніхто не став. Вони вирішили, що той просто намагається врятуватися втечею. До того ж у місячному світлі було видно, що це не Елліс. Наступної миті Флорі вже пробрався крізь кущі й занурився у воду.
Флорі зайшов на глибину, де його одразу ж затягнув огидний річковий мул, усмоктавши тіло по коліна. На те, щоб вибратися звідти, знадобилося кілька хвилин. Коли нарешті випірнув, у розкриті губи хлинула прохолодна піна, схожа до тієї, що буває на стауті. У горло потрапило щось губчасте — він задихався. Це була гілочка водного гіацинта. Коли вдалося її виплюнути, він зрозумів, що стрімка течія віднесла його майже на двадцять метрів назад. Бірманці, не знаючи, що з ним робити, бігали уздовж берега й щось кричали. З води було не розгледіти натовпу, який оточив клуб, але було чутно диявольський глибокий рев, який звучав ще голосніше ніж на березі. Діставшись місця, напроти якого стояли поліційні казарми, Флорі не знайшов на березі ані душі. Продовжуючи боротися із течією, він почав продиратися крізь мул, який затягнув його ліву шкарпетку. Трохи вниз берегом біля багаття сиділо двоє старих і стругали кілки для паркану з таким умиротворенням, наче за півтори сотні кілометрів від них не відбувалося жодних заворушень. Флорі виповз на берег, переліз через огорожу й, метляючи мокрими штаньми, важко побіг залитим місячним сяйвом білим плацом. Ґвалт з того берега не давав прислухатися, та все скидалось на те, що казарми порожні. Лише в стайні в декількох стійлах нервово били копитами поні Верролла. Кинувшись на дорогу, Флорі побачив, що сталося.
Увесь склад поліції: і військової, і цивільної, душ сто п’ятдесят загалом, вирішив атакувати натовп з тилу, озброївшись лише палицями. Проте їх зусібіч затисла бурхлива маса селян. Натовп був такий щільний, що скидався на величезний рій бджіл, який бурлив і кружляв довкола. То тут, то там серед полчищ бірманців безпорадно затиснутий поліціянт люто, але марно намагався боротися з ними, не в змозі навіть скористатися своєю палицею. Просто жива картина «Лаокоон та його сини» — люди змішалися й заплутувалися в краях своїх розмотаних пагрі. Трьома-чотирма мовами лунав приголомшливий рев добірної лайки, усюди здіймалися хмари пилу, перемішуючись із задушливим смородом поту й оксамитців, але, схоже, нікого серйозно не було поранено. Мабуть, бірманці боялися спровокувати обстріл з рушниць, тому й досі не скористалися своїми дахами. Флорі протиснувся у натовп, і той миттю його проковтнув, як й інших. Його стисло море тіл, душачи своїм тваринним теплом, штовхаючи збоку вбік і здавлюючи ребра. Він продирався вперед, не вірячи, що це насправді відбувається — аж така абсурдна й неправдоподібна ситуація була. Від початку цей заколот був просто сміхотворним, та найсмішніше з усього це те, що бірманці, які легко могли його вбити, зараз оточили Флорі й не знали, що з ним робити. Хтось викрикував образи йому в обличчя, хтось штовхав і топтав ноги, хтось навіть намагався поступитися йому як білій людині. Він навіть не був певен: бореться за своє життя чи просто пробивається крізь натовп. Ще довго натовп стискав Флорі, а той безпомічно притискав руки до грудей. Проте несподівано його атакував кремезний, набагато дужчий за нього бірманець, згодом його підхопила хвиля з десяти людей і понесла в саме серце колотнечі. Раптом великий палець ноги запалав від болю — хтось наступив на нього великим черевиком. Це виявився субадар військової поліції, неймовірно гладкий і вусатий раджпут з розв’язаним пагрі й простоволосою головою, з якої зараз цівками стікав піт. Одною рукою він ухопив бірманця за горло, іншою намагався розквасити його обличчя палицею. Обхопивши шию субадара, Флорі вдалося відірвати його від супротивника й прокричати на вухо бірманською, на урду за таких обставин він був не здатен:
— Чому не відкрили вогонь?
Тривалий час він не міг розчути відповіді, лише згодом до нього донеслося:
— Хукм не айя пе ауа[18].
— Ідіот!
І цієї миті на них навалився знову гурт чоловіків і на хвилину-другу притиснули так, що вони зовсім не могли рухатися. Флорі згадав, що десь в кишені субадара мав лежати свисток і зараз щосили намагався дістати його. Нарешті йому це вдалося, і він підніс його до губ в надії згуртувати навколо себе інших поліціянтів. Та в такій колотнечі звукові сигнали були безсилі, ніхто не зміг би пробитися. Боротьба з натовпом виснажувала Флорі, наче він пробирався крізь сипучі піски. Знесилений такою боротьбою, він часто зупинявся й просто стояв, а натовп тримав його на місці й навіть відносив назад. Нарешті юрба викинула Флорі на відкриту місцину. Туди ж викинула субадарата й з десять-п’ятнадцять сипаїв та інспектора бірманської поліції. Більшість сипаїв змучено повзала навколішках, інші кульгали, розминаючи затоптані ноги.
— Так, хутко вставайте! Бігом марш до казарм! Візьміть кілька гвинтівок і по обоймі припасів.
Геть знесилений він навіть не розумів, що сказав це англійською, але поліціянти зрозуміли його й важко пошкандибали вбік казарм. Флорі рушив з ними. Хотілося забратися геть з натовпу, поки той не проковтнув його знов. Коли він дійшов до воріт, сипаї вже поверталися назад у повній готовності стріляти.
— Сахіб віддасть наказ! — задихаючись промовив субадар.
— Гей, ви! — гукнув Флорі інспектора. — Говорите на гіндустані?
— Так, сер.
— Тоді накажіть їм стріляти високо, просто над головами. Що надважливо: вистрілити повинні всі й одразу. Переконайтеся, що вони вас зрозуміли.
Товстий інспектор, чия гіндустані була ще гірша ніж у Флорі, пояснив, що слід робити, підстрибуючи вгору й жваво жестикулюючи руками. Сипаї підняли гвинтівки, усім схилом пронісся рев залпу. На якусь мить Флорі здалося, що його наказ було проігноровано, адже майже весь передній ряд бірманців замертво впав, мов скошений. Однак через кілька секунд виявилося, що вони впали на землю від паніки. Гримнув другий залп, та він був уже не потрібен. Із клубу назовні, мов річка, що вийшла з берегів, полилася юрба бірманців. Вони ринули на дорогу, та, побачивши, що там їм перегородили прохід озброєні рушницями чоловіки, спробували втекти через майдан, відбиваючись від рядів поліції. Флорі із сипаями повільно рушили до клубу, майже наступаючи на п’яти юрбі, що відступала. Потроху з натовпу виринали поліціянти, яким досі це не вдавалося зробити. Обмотки розв’язаних пагрі плелися за ними шлейфом, але було видно, що обійшлося лише синцями. Цивільні поліціянти тягнули із собою кілька полонених. Коли вони дійшли до клубу, нескінченна черга молодих бірманців усе ще граціозними газелями вистрибувала із саду через щілину в живоплоті. Із найтемнішого краю юрби вирвався силует у білому одязі й мляво впав на руки Флорі. Це був доктор Верасвамі з обдертою краваткою і невідь-як уцілілими окулярами.