Вони прибули на платформу якраз вчасно, щоб побачити, як поїзд виїжджає зі станції та набирає швидкість серією глухих спусків пари. Начальник станції, товстенький чорношкірий коротун, стояв на лінії із жалем проводжав потяг. Однією рукою він притримував водонепроникну накидку на топі, іншою відбивався від двох індусів, які стрибали навколо нього й щось без упину торочили. Місіс Лакерстін висунулася з повозу й схвильовано прокричала крізь дощ:
— Начальнику станції!
— Так, мадам!
— Що це за потяг?
— На Мандалай, мадам.
— На Мандалай! Не може бути!
— Запевняю вас, мадам! Це саме мандалайський потяг. — Він підійшов до них, знімаючи топі.
— А містер Верролл? Поліціянт? Він же не на ньому?
— Так, мадам, він щойно відправився цим потягом, — сказав начальник, махнувши рукою на потяг, який, набираючи швидкість, швидко віддалявся в завісі дощу й пари.
— Але потяг ще не мав рушати!
— Так, мадам. Мав стояти ще десять хвилин.
— То чому він відправився раніше?
Начальник станції винувато махав топі збоку вбік. Його темне пухкеньке обличчя було вкрай засмученим.
— Знаю, мадам, знаю! Усе це просто нечувано! Але молодий офіцер з військової поліції категорично наказав мені відправити потяг! Заявив, що все готово, і він не збирається чекати. Я йому сказав, що так не можна, що є розклад. А він мені каже: «Здався мені твій розклад!». Я його вмовляю, він стоїть на своєму. І от...
Сказавши це, начальник розвів руками, у такий спосіб пояснюючи, що проти Верролла, який будь-що зробить, та доб’ється свого, навіть якщо йдеться про відправлення потяга на десять хвилин раніше, він безсилий. Запала тиша. Убачивши в цьому свій шанс, двоє індійців метнулися до місіс Лакерстін і з жалісливими обличчями почали тикати їй якість засмальцьовані записні книжки.
— Що їм від мене треба? — стривожено прокричала місіс Лакерстін.
— Це торговці фуражем, мадам. Кажуть, що лейтенант Верролл поїхав, заборгувавши їм чималі суми грошей. Одному за сіно, іншому за кукурудзу. Хай там що, та мене це не стосується.
Здалеку почувся гудок потяга. Довжелезною чорною гусінню, що озирається через плече, він увійшов у поворот і зник. Мокрі від дощу білі штани начальника станції похлюпали геть. Чи від Елізабет так біг Верролл, чи від торговців фуражем — цікаве запитання, відповіді на яке ні в кого не було.
Елізабет і місіс Лакерстін мовчки вирушили додому. На пагорбі їх зустрів такий шквальний вітер, що іноді повозку відкидало на кілька кроків назад. Утомившись боротися зі стихією, діставшись веранди, обидві ледь могли дихати. Слуги забрали дощовики, Елізабет струсила трохи води з волосся. Уперше, відколи вони поїхали зі станції, тишу порушила місіс Лакерстін:
— Яка нечувана невихованість! Яке неприпустиме нахабство...
Елізабет мала блідий і хворобливий вигляд, а дощ із вітром, що били просто в обличчя, тут були ні до чого. Та розповісти тітці, що коїться на душі, вона не могла.
— Так, міг би зачекати, щоб попрощатися з нами, — холодно сказала вона.
— Люба моя, повір тітці на слово: це просто щастя, що тобі вдалося здихатися цього типа, поки не пізно!.. Як я вже й казала, одіознішого молодика мені ще не траплялося!
Трохи згодом, коли вони, викупавшись і вбравшись в сухий одяг сіли снідати, почуваючись значно ліпше, вона мимохіть кинула:
— Люба, а який сьогодні день?
— Субота, тітонько.
— Оце так, уже субота! То сьогодні ввечері прибуде наш велебний отче. Цікаво, скільки пастви збереться завтра на службу? Не знаю чому, але, здається, там будуть усі! Просто чудово! І містер Флорі теж приїде. Якщо не помиляюся, він казав, що повертається з джунглів якраз завтра. Ах, наш любий містер Флорі, — майже з любов’ю додала вона.
Розділ двадцять четвертий
Була вже майже шоста по обіді, коли старий Матту під крихітним церковним шпилем почав смикати за мотузку цинкового дзвона, — і той слабенько забряжчав. Сонце, що повільно збиралося за небосхил, мов райдуга, відбивалося у далеких ливнях, заливаючи майдан казковим вогняним сяйвом. Зранку вже пройшов дощ і, безперечно, піде ще раз. Християнська громада Чаутади налічувала п’ятнадцять душ, які саме збиралися біля дверей церкви на вечірню службу.
Флорі вже був на місці, як і містер Мак-Ґреґор у сірому топі, ну і, звісно ж, містер Френсіс та містер Самуель, які козиряли у свіжовипраних лляних костюмах — служба, яку правили один раз на шість тижнів, була великою соціальною подією в житті кожного з присутніх. Святий отець, високий сивочолий чоловік із благородним вигорілим обличчям з пенсне на носі, стояв на церковних сходинках у сутані й сакоті, які одягнув у будинку містера Мак-Ґреґора. Він привітно, але досить безпомічно всміхався чотирьом рожевощоким каренським християнкам, які підійшли поклонитися йому. Ні він, ні вони не розуміли мови одне одного. Був ще один християнин-азієць — зажурений, темношкірий індієць невизначеної раси, який смиренно стояв поодаль від усіх. І хоча він не пропускав жодного богослужіння, ніхто й досі не знав, хто він і як навернувся до християнства. Найімовірніше, іще дитиною потрапив на очі місіонерам, які одразу його й охрестили, бо з дорослими цього майже ніколи не вдавалося зробити.
На схилі пагорба Флорі побачив Елізабет у бузковій сукні, яка поспішала до церкви в супроводі тітки й дядечка.
Зранку він зустрів її у клубі і, скориставшись дорогоцінною хвилиною, доки вони наодинці, поставив лише одне запитання:
— Верролл поїхав? Назавжди?
— Так.
Більше в словах не було потреби. Він просто взяв її за плечі й потягнув до себе. Вона охоче, навіть з радістю притулилася до нього. Просто там, у денному світлі, такому безжалісному до його спотвореного обличчя. На якусь мить Елізабет повисла на ньому, майже як дитина, немов він щойно врятував її або захистив від чогось. Флорі хотілося скоріш її поцілувати, та притягнувши до себе її обличчя, з подивом побачив на ньому сльози. На жаль, часу на розмову зовсім не було, навіть на коротеньке «Ви вийдете за мене?». А зрештою, нічого страшного, після служби його буде вдосталь. Хтозна, можливо, через шість тижнів, коли святий отець знову приїде в Чаутаду, він їх одружить?
Елліс, Вестфілд і новий військовий поліціянт вийшли з клубу, де їм було просто конче треба добряче підкріпитися пальним, щоб протриматися всю службу. За ними плівся новий окружний лісничий, якого прислали на місце Максвелла. Це був високий хворобливо-жовтуватий чоловік, геть голомозий, тільки два пучки бакенбардів стирчали, наче пруття мітли. Флорі встиг лише кинути Елізабет «Доброго вечора». Побачивши, що всі зібралися, Матту облишив бити в дзвони й священнослужитель рушив усередину, за ним — містер Мак-Ґреґор, тримаючи топі на грудях, за ним Лакерстіни, а потім — християни з-поміж аборигенів. Захмелілий Елліс ущипнув Флорі за лікоть і прошепотів йому на вухо:
— Ану, шикуйся. На парад плаксіїв кроком руш!
Усередину Елліс зайшов останнім під ручку з військовим поліціянтом, який, гадаючи, що його ніхто не бачить, виляв своїм товстим задом, пародіюючи танцюриста пве. Флорі сів на ту саму лаву, що й ці двоє, через прохід від Елізабет. Це був перший раз, коли він наважився сісти до неї щокою з відмітиною. «Заплющ оченятка й порахуй до двадцяти п’яти», — прошепотів Елліс своєму новому приятелеві, який ледь не луснув від придушеного сміху, щойно вони стали на коліна. Місіс Лакерстін уже зайняла своє місце за фісгармонією, яка була завбільшки як письмовий стіл. Матту став біля дверей і почав смикати за мотузку опахала, яке повісили так, що обдмухувати лише передні ряди, де сиділи європейці. У проході з’явилася Фло, пошмигала носиком і, знайшовши лаву Флорі, улаштувалася під нею. Почалася служба.
Думками Флорі постійно витав десь за межами урочистого дійства. Тіло саме машинально схилялося на коліна й бурмотіло «Амінь» після нескінченних молитов, поки Елліс штовхав його збоку та шепотів богохульства над Псалтирем. Він був надто щасливий, щоб зібратися з думками. Пекло повертало Еврідіку. Жовте світло проникало крізь відчинені двері й золотило широку спинку шовкового пальта містера Мак-Ґреґора. Від Елізабет Флорі відділяв лише вузький прохід, тому він міг розчути кожен шелест її сукні й відчувати, як йому здавалося, тепло її тіла. Проте жодного разу він не дозволив собі звести на неї очі, щоб не видати себе перед іншими. Попри старанне накачування міхів, діряві легені фісгармонії застуджено сипіли. Замість співу лунав якийсь дивний, незлагоджений шум: завзяте рокотання містера Мак-Ґреґора, якесь присоромлене бурмотіння збоку інших європейців, а із задніх лав — мугикання каренів, які вивчили мелодію, та жодного слова вимовити не могли.