— Вечеря найсвятішого готова. Найсвятіший вечерятиме зараз?
— Ні, не зараз. Дай мені ту лампу.
Із лампою в руці він зайшов у спальню і зачинив двері. Його зустрів знайомий спертий запах пилу й сигаретного диму. У білих нестійких відблисках лампи перед ним постали цвілі книжки та ящірки на стінах. Ось він і повернувся до свого старого таємного життя. Після всього, що сталося, він повернувся туди, звідки тікав.
Хіба таке можливо витримати? Раніше якось терпів. Приймав болезаспокійливі — книжки, прогулянки в саду, випивку, важку працю, розпусні ночі, полювання, розмови з доктором.
Ні, більше нести цей тягар просто немає сил. Відтоді, як з’явилася Елізабет, у ньому знов зажевріла сила терпіти нові страждання й навіть сподіватися на ліпше, яку він вже давно похоронив. Майже комфортна апатичність, в якій жив увесь цей час, зникла. Якщо йому так боляче зараз, то далі буде тільки гірше. Мине час, вона вийде за когось іншого. Він навіть уявив себе тоді, коли до нього дійде ця звістка. «Уже чув? Мала Лакерстінів нарешті когось захомутала. Скоро веде бідолаху до вівтаря. Боже, бережи його душу...» А він на це нібито невимушено, з усіх сил удаючи байдужість: «О, справді? І коли священна дата?» А потім наближається день її весілля, перша шлюбна ніч... Ні, тільки не це! Тільки не шлюбна ніч! Так-так, саме це, дивись не відвертайся. Який жах. Він витягнув з-під ліжка свою бляшану скриню, дістав автоматичний пістолет, крутнув барабан, вставив патрон.
Ко Сла вже значився у заповіті, залишалася Фло. Він поклав пістолет на стіл і вийшов на вулицю. Фло гралася з Ба Шіном, молодшим сином Ко Сла, під навісом літньої кухні, де слуги лишили тліти залишки багаття. Вона бігала навколо дітлаха, на голому пузі якого червоніли відблиски жевріючого вугілля, оголюючи свої крихітні зубки й удаючи, що збирається його вкусити; а той кликав її до себе, реготав і трішечки побоювався.
— Фло! Іди до мене, Фло!
Вона почула й слухняно побігла за ним, зупинившись біля дверей спальні. Здається, лише зараз вона почала здогадуватись, що відбувається щось лихе. Вона трохи відступила назад і застигла на місці, жалібно дивлячись на нього, не бажаючи заходити всередину.
— Ну ж бо, заходь!
Вона заграла хвостиком, та з місця не ворухнулася.
— Давай, Фло! Давай, старенька! До мене!
Раптом Фло сполошилася, заскиглила, опустила хвостик і позадкувала назад.
— Чорти тебе дери! Іди до мене, кажу! — закричав він, узявши її за гриву й закинувши в кімнату, зачинивши за собою двері.
Він підійшов до столу, на якому лежав пістолет.
— А тепер іди до мене! Роби, що тобі кажуть!
Вона пригнулася й знову заскиглила, цього разу просячи пробачення за свою непокору господареві. Серце Флорі розривалося від жалю, він не міг це чути.
— Ну ж бо, моя дівчинко! Моя любесенька Фло! Господар тебе не скривдить. Іди до мене!
Вона дуже повільно поповзла до його ніг, тручи животиком підлогу, і не переставала скиглити. Фло опустила голову, ніби боялася дивитись на нього. Коли вона була за крок від Флорі, той вистрелив, рознісши її череп на маленькі друзки.
Розбризкані залишки її мізків були, наче червоний оксамит. То он який він матиме вигляд? Тоді в серце, а не в голову. Знадвору почулися поспішні кроки слуг і голосіння — мабуть, почули постріл. Він поспішно розірвав піджак і притиснув дуло пістолета до сорочки. По краю столу проповзла напівпрозора, наче з желатину, ящірка, намагаючись повечеряти міллю. Флорі натиснув курок.
Увірвавшись у спальню, якийсь час Ко Сла не міг розгледіти нічого, окрім мертвого тіла собаки. Потім помітив ноги свого господаря, що п’ятами вгору виднілися з-за ліжка. Закричав, щоб у кімнату не пускали дітей. Перелякані слуги розбіглися по своїх хижах. Тоді, коли крізь веранду забіг Ба Пе, Ко Сла впав біля тіла Флорі на гачок.
— Застрелився?
— Напевне. Перевернімо його на спину. Святі небеса! Біжи за індійським доктором! Біжи, що є духу!
Сорочка Флорі червоніла акуратним отвором, не більше за зроблений олівцем в аркуші паперу. Він був мертвий, сумнівів не було. Із величезним зусиллям Ко Сла вдалося затягнути його на ліжко, інші слуги відмовилися торкатися тіла. Доктор з’явився вже за двадцять хвилин. Почувши лише неясну звістку про те, що Флорі поранено, він хутко сів на велосипед і, попри шторм, стрілою мчав пагорбом. Поспіхом кинув велосипед на клумбу й забіг у будинок через веранду. Він задихався й нічого не бачив крізь запітнілі окуляри. Скинув їх і короткозоро зіщулившись, підійшов до ліжка.
— Що трапилося, друже? — схвильовано запитав він. — Вас поранено? Де?
Підійшовши ближче, він розгледів тіло і відчайдушно зойкнув.
— Ой, що це? Що з ним сталося?
— Застрелився, сер.
Лікар упав на коліна, порвав на Флорі сорочку й притулив вухо до його грудей. Не тямлячи себе від горя, він схопив мертвого друга за плечі й почав трусити в надії, що це може його оживити. Одна рука Флорі мляво впала й повисла на краю ліжка. Доктор підняв її і поклав назад, а потім, не випускаючи її зі своїх долонь, раптом розплакався. Ко Сла стояв біля підніжжя ліжка, здавалося, він постарів років на двадцять. Доктор підвівся, а потім, на мить утративши контроль над собою, притулився до опори ліжка й голосно несамовито заплакав, повернувшись до Ко Сла спиною, над якою здіймалися його пухкі плечі. Опанувавши себе, він знову обернувся.
— Як це сталося?
— Ми чули два постріли. Він сам усе зробив, жодних сумнівів, та я не знаю чому.
— Чому ви вирішили, що він зробив це навмисне? Чому відкидаєте нещасний випадок?
Замість відповіді Ко Сла мовчки вказав на труп Фло. На мить доктор замислився, а потім ніжними вправними руками накрив мерця простирадлом, прикривши й ноги, і голову. Смерть ніби висмоктала весь колір відмітини, зараз це була не більше ніж сіра пляма.
— Негайно поховайте собаку. Я скажу містерові Мак-Ґреґору, що це сталося випадково, коли він чистив револьвер. Переконайтеся, що собаку поховано. Ваш господар був моїм другом. На його надгробку не повинно бути напису, що він покінчив життя самогубством.
Розділ двадцять п’ятий
Пощастило, що святий отець лишився в Чаутаді на ніч і встиг наступного дня перед вечірнім потягом прочитати як годиться молебень і навіть стисло перерахувати чесноти померлого. Усі мертві англійці одразу стають доброчесними. «Смерть від нещасного випадку» — офіційний вирок (доктор Верасвамі всім своїм судово-медичним досвідом довів, що обставини свідчать саме про це), що як належить нанесено на надгробок. Звісно ж, вірили в це одиниці. Справжньою епітафією Флорі стали слова, які зрідка спливали у світських бесідах (адже англійця, який помирає в Бірмі, швидко забувають): «Флорі? О так, чорнявий із родимою плямою. Застрелився в Чаутаді 1926 року. Подейкують, що через якесь дівчисько. Чортів дурень». Здавалося, ніхто, окрім Елізабет, не був надто здивований тим, що сталося. Самогубства європейців у Бірмі — річ досить поширена, і коли вони таки трапляються, нікого аж так не дивують.
Смерть Флорі спричинила кілька наслідків. Перший і найважливіший — доктора Верасвамі, як той й очікував, було повністю знищено. Почесне звання друга білої людини (єдине, що рятувало його раніше) пішло в небуття. І хоча Флорі ніколи не ладнав з іншими європейцями, дружба з ним мала одну перевагу — він був білим, а це давало певний престиж. Щойно його не стало, падіння доктора стало неминучим. Вичекавши потрібний час, У По Кін знову завдав удару, цього разу сильнішого за всі попередні. Лише три місяці йому знадобилося, щоб утовкмачити в голови всім європейцям Чаутади, що доктор був останнім пройдисвітом і негідником. І це притому, що жодного публічного звинувачення проти нього не було висунуто (тут У По Кін був дуже обережний). Навіть Еллісові відібрало б мову, спитай його, у чому саме був винен лікар; але на тому, що він був негідником, зійшлися всі. Потроху загальна підозра суспільства до нього звелася до однієї бірманської фрази «шок де». Тепер про Верасвамі згадували приблизно так: по-своєму доволі розумний малий, непоганий лікар як для тубільця, але він цілковитий «шок де». «Шок де» можна перекласти приблизно як «той, що не вартий довіри», а коли корінного чиновника називають «шок де», його кар’єру на цьому завершено.