Выбрать главу

— Трясця! А я гадав, що коли справа дійде до того, щоб тримати цих чорних смердючих кнурів якомога далі від єдиного місця, де ми можемо насолодитися компанією собі подібних, у тебе вистачить гідності підтримати мене! Байдуже, що цей череватий жирний маленький чорномазий гомик-доктор — твій найліпший друзяка. Клав я на те, що ти корефанишся з базарною бидлотою. Подобається бігати до Верасвамі й розпивати віскі з усією його чорномазою голотою — уперед! За межами клубу роби що тобі заманеться. Але, тисяча чортів, зовсім інша річ — коли йдеться про те, щоб тут смерділо неграми. Закладаюся, ти не дочекаєшся, коли Верасвамі прибіжить сюди своїми маленькими ніжками, так? Коли він вставить своїх п’ять копійок у нашу розмову, обмацає всіх нас своїми спітнілими руками й доб’є своїм смертельним часниковим подихом просто в обличчя. Присягаюся, щойно його чорна пика сунеться в ці двері, одразу відчує на собі смак мого черевика. Слизький, маленький жиробас...

Ця балаканина тривала ще кілька хвилин. Лайка була така щира, що невідь-як навіть вражала. Елліс до глибини душі ненавидів місцевих. Ненавидів з такою люттю й невгамовною відразою, немов вони уособлювали всі пороки людства та нечисть. Проживши тут стільки років і працюючи в лісоторговельній компанії пліч-о-пліч з бірманцями, він так і не звик до вигляду їхніх чорношкірих облич. Будь-який натяк на доброзичливе ставлення до східного населення здавався йому відразливим збоченням. І хоча він був освіченою людиною й сумлінним працівником своєї фірми, усе ж належав до тієї породи англійців, — на жаль, досить поширеної, — яким під загрозою смертної кари слід заборонити ступати на землі Сходу.

Флорі не мав сили звести очі на Елліса, тому причаївся й зосередився на погладжуванні загривка Фло, який та вмостила на його коліна. Навіть у ситуаціях, куди ліпших за цю, його родиме клеймо не давало наважитися дивитися прямо на співрозмовника. А коли наважився заговорити, одразу відчував, як голос, замість того щоб бути твердим і непохитним, по-зрадницьки починав тремтіти. Інколи до цього тремтіння приєднувалася і міміка обличчя, з якою він був безсилий впоратися.

— Заспокойся вже, — нарешті пробурмотів він. — Охолонь. Немає жодної причини так заходитися. Особисто я ніколи не виказував бажання запрошувати в наш клуб азійців.

— О-о-о... та невже? Нам усім тут до біса добре відомі твої справжні бажання. Тоді скажи, на милість, якого ж ще дідька ти щоранку прешся до халупи цього улесливого малого баби? Сидиш з ним за одним столом, наче він білий, п’єш з келихів, які той з обох боків обслинив своїми потворними чорними губами? Мене нудить від однієї лише думки про це!

— Іди до мене, старий друже, сядь, — почувся голос Вестфілда. — Не бери в голову. Нумо ліпше вип’ємо. Теж мені надумав — сваритися в таку спеку.

— Боже милостивий, — промовив Елліс трохи спокійніше, крокуючи кімнатою туди-сюди, — Боже милостивий, друзяки, я вас не розумію. Просто не розумію. У вас під носом підстаркуватому недоумкові Мак-Ґреґору стрельнуло в голову назапрошувати в клуб чорномазих, а ви всі тихесенько склали лапки й ані пари з вуст. Приїхали! Що ми взагалі робимо в цій країні? Якщо ми не збираємося тут правити, то чому б нам тоді не забратися звідси? Ми тут, щоб управляти стадом проклятущих чорних свиней, які були рабами споконвіків. А замість того щоб поводитися з ними єдиним способом, який вони здатні зрозуміти, ми починаємо ставитися до них, як до рівних. А ви всі, жалюгідні покидьки, сприймаєте це як належне. Он Флорі завів собі сердечного друга — чорномазого пана, який називає себе доктором, бо, бачте, цілісіньких два роки відмахав в Індійському, так званому університеті. А ти, Вестфілде, ходиш своїми вивернутими ногами, пихатий, як індик, а сам гребеш хабарі зі своїх полісменів. Ти, Максвелле, не ліпший! Увесь свій час спускаєш на євразійських повій. Так-так, Максвелле, я чув про твої шури-мури в Мандалаї з тамтешньою смердючою сучкою на ім’я Моллі Перейра. Й оженився б на ній, якби тебе не перевели сюди, еге? Скидається на те, що всім вам до вподоби ці замизкані чорні потвори. Боже правий, не знаю, що тут на всіх находить! Я просто не знаю...

— Заспокойся ти вже, ліпше випий з нами ще, — відповів на це Вестфілд. — Гей, дворецький! Плесни нам ще пивця, доки лід не скінчився! Дворецький? Пива нам, кажу!

Дворецький приніс кілька пляшок мюнхенського пива. Елліс таки всівся за стіл з іншими, обхопивши одну з охолоджених пляшок своїми коротенькими ручками. З його лоба ще котився піт, і хоча було видно, що він ще дується, про лють уже забув. Злобним і впертим він був майже завжди. Його несамовиті напади люті швидко вщухали, проте він ніколи не просив вибачення. Лайки були невіддільною частиною життя клубу й траплялися тут майже щодня. Містера Лакерстіна вже встигло попустити, тепер він розглядував ілюстрації з «Паризького життя».

На годиннику вже було по дев’ятій, і повітря, в якому чадів ядучий дим Вестфілдової чирути, стало задушливо спекотним. Спини всіх присутніх узялися першим потом, одразу приклеївши до себе сорочки. Усе свідчило про те, що чокру[7], який сидів знадвору й смикав мотузку опахала, приспало сонячне проміння.

— Дворецький! — заволав Елліс. — Шуруй на двір і розбути того клятого чокру!

— Слухаюся, сер.

— Стривай!

— До ваших послуг, сер.

— Скільки в нас залишилося льоду?

— Десь кілограмів з дев’ять, сер, але, боюся, на завтра вже нічого не лишиться. Зберігання льоду в такі дні супроводжується великими труднощами.

— Трясця твоїй матері, ану припни язика! «Супроводжується великими труднощами»! Ти що — словник проковтнув? «Будь ласка, господарю, не можна охолодити лід» — ось як ти маєш говорити. Нам доведеться виставити цього хлопа, якщо почне аж надто добре цвірінчати англійською. На дух не переношу слуг, які знають англійську. Ти чуєш, що я тут кажу, дворецький?

— Так, сер, — покірно відповів дворецький і зник з очей.

— Матір Божа! Ніякого льоду до самого понеділка, — озвався Вестфілд. — Збираєшся назад у джунглі, Флорі?

— Ага. Тепер мушу бути там. Я тому й зайшов лише за англійською поштою.

— А я, мабуть, сам себе кудись відправлю. Випишу собі трохи відрядних. Ненавиджу стирчати у своєму клятому кабінеті цієї пори року. Сиди там під триклятим опахалом, підписуй ордер за ордером. Псування паперу. Боже, як же я хочу, щоб знову почалася війна!

— А я їду післязавтра, — сказав Елліс. — Я не наплутав, цей чортів проповідник приїздить нести свій хрест цієї неділі? Зроблю все можливе, аби не застати це дійство. Бісові «колінні навчання».

— Наступної неділі, — відповів Вестфілд. — Обіцяв бути особисто. Як, власне, і Мак-Ґреґор. Мушу визнати, робота у святійшого бідолахи просто пекельна. Лише до нас він мотається раз на шість тижнів. Паства могла б зглянутися й зібратися до купи, коли він приїде.

— Чорт забирай! Охоче б розрюмсався за псалмами, щоб догодити падре, але я просто скаженію, коли бачу, як ці бісові аборигени-християни пхають свої мармизи до нашої церкви. Зграя слуг з Мадраса й каренських учителів. І потім ще цих двоє жовтопузих: Франциск і Самуель — вони теж називають себе християнами. Останнього разу, коли тут був падре, ті наважилися припхатися й умоститися на передніх лавах разом з білими. Хтось повинен це обговорити з нашим святошею. Якими ж пришелепками ми були, коли дозволили тим місіонерам прослизнути в цю країну! Учать тут базарних мітлачів, бачте, вони такі ж, як і ми. «Будь ласка, сер, я є християнин, як є мій господар». Проклятущі нахаби!

— Як вам таке — «пара ніг»? — спитав містер Лакерстін, передаючи номер «Паризького життя». — Флорі, ти шпрехаєш французькою. Про що це вони? Ех, яка в мене була відпустка в Парижі... Моя перша подорож, доки не одружився. Святі небеса! От би опинитися там знову!

вернуться

7

Слуга (хінді).