Елліс вдивлявся в біснуваті каскади світла, що лилося крізь прогалини в деревах. Широко розплющені зелені очі жалібно виблискували. Поруч пройшов підстаркуватий бірманець, який тягнув бамбуковий стовбур і, вирішивши дати дорогу, обережно переклав його на одне плече. Елліс міцно стиснув свою тростину. Якби ж ця свиня зараз напала на нього або ж просто вилаялася, що завгодно, аби лише дати привід добряче себе відлупцювати! Якби тільки ці безхребетні дворняги коли-небудь кинулися в бій, замість того, щоб просто прокрадатися повз білих сахібів, так сумлінно дотримуючись закону, щоб у тих ніколи не виникло нагоди провчити їх! Ех, за справжній бунт чи проголошення воєнного стану пощади б не було! У його свідомості постали чудні криваві образи: пронизливі крики тубільців, гори трупів, солдати, які забивають їх, наче худобу. Розстріляйте їх, забийте копитами коней, щоб кишки повилазили, розітніть батогами морди навпіл!
На дорогу вийшло п’ятеро старшокласників, що йшли вряд. Для Елліса це була шеренга злих жовтих, потворно гладких і молодих облич, що з показним нахабством насміхалися з нього. Як їм кортить познущатися з білого чоловіка. Мабуть, чули про вбивство Максвелла і, будучи націоналістами, як і всі старшокласники, вважали це власною перемогою. Проходячи повз Елліса, вони оскалили на всю зуби, чудово розуміючи, що закон на їхньому боці. Елліс розправив груди. Ця жовта шеренга облич, кожне з яких насміхалося з нього, доводила до сказу.
— Гей ви, кліщі малолітні! З чого сміємося, питаю вас?
Хлопці обернулися.
— Я запитав, якого дідька зуби скалите?
Почулася нахабна відповідь одного з них, але, можливо, нахабності тону додала його погана англійська:
— Не ваше діло.
Наступної миті Елліс втратив над собою контроль і не тямив, що робить. Він з усієї сили вдарив тростиною межи очі хлопця. Почувся тріск. Хлопець крикнувши відсахнувся, четверо інших кинулися на Елліса, але той був занадто сильним для їхніх хирлявих тіл. Відкинувши їх на узбіччя, він відскочив назад і так люто почав махати своєю тростиною, що ті не наважувалися підійти.
— Назад, виродки! Тримайтеся від мене подалі або, Богом клянуся, розмажу ще когось!
І хоча їх було четверо на одного, несамовита лють Елліса відлякала їх. Хлопчик, об якого Елліс зламав свою тростину, упав на коліна й, обхопивши обличчя руками, закричав:
— Осліп! Осліп!
Четверо інших несподівано кинулася до купи латериту, який використовували тут для ремонту доріг, від якого їх відділяло кроків двадцять. Один із клерків з контори Елліса вискочив на веранду й стривожено крикнув:
— Сюди, сер! Хутко біжіть, вони вас уб’ють!
Бігти було не в його правилах, та на веранду він піднявся. Грудка латериту розсікла повітря й розбилася об колону, клерк хутко забіг всередину. Елліс розвернувся до хлопців, кожен з яких тримав жменю латериту, і дивлячись на них згори вниз, захоплено зареготав:
— Гей ви, трикляті брудні нігретоси! — крикнув він їм. — Цього разу не так сталося як гадалося, еге? Залазьте на цю веранду й бийтеся зі мною, усі четверо! Та у вас кишка затонка! Четверо на одного й то страшно! І ви називаєте себе чоловіками? Та ви полохливі коростяні сосунці!
Елліс облаяв юних бірманців усіма можливими словами, які тільки знав, називаючи їх брудними свинячими байстрюками. А ті своїми кволими рученятами продовжували по-дитячому кидати в нього грудками. Ухиляючись від кожної нової грудки, він тріумфально реготав. На дорозі почулися крики констеблів, які, почувши із вікон відділку на вулиці галас, вибігли подивитися, що відбувається. Хлопці, злякавшись неприємностей, накивали п’ятами, залишивши Елліса абсолютним переможцем.
Елліс від душі насолоджувався сутичкою, але щойно все скінчилося, знавіснів і швидко накатав жорстку скаргу містерові Мак-Ґреґору, доповідаючи, що на нього без будь-якої на те причини напали й він вимагає розплати. Відправив двох клерків, які були свідками інциденту, і одного чапрасі[17] до офісу містера Мак-Ґреґора, щоб ті підтвердили його історію. Брехали вони в унісон: «Хлопці напали на містера Елліса без будь-якої провокації з його боку, він просто захищався» тощо. На захист Елліса можна зауважити, що, найімовірніше, він справді вірив, що так усе й було. Мак-Ґреґор засмутився перебігом подій і наказав полісменам знайти й допитати хлопців. Однак ті вже давно залягли на дно так, що поліція весь день обшукувала базар, але так і не вдалося їх знайти. Увечері пораненого хлопчика доставили до бірманського знахаря, який, приклавши до лівого ока якусь отруйну суміш подрібненого листя, зумів остаточно його осліпити.
Того вечора всі європейці, окрім Вестфілда з Верроллом, які ще не встигли повернутися з рейду, як завжди, зібралися в клубі. Настрій у всіх був пригнічений. Мало їм було вбивства, так тепер ще й неспровокований напад на Елліса — саме у такому вигляді це дійшло до них. Усі були налякані й розгнівані. Місіс Лакерстін торохтіла щось на кшталт «Нас усіх уб’ють просто в наших ліжках». Містер Мак-Ґреґор, намагаючись її заспокоїти, зауважив, якщо й зчиниться бунт, то європейських леді заради їхньої безпеки завжди зачиняють у в’язницях до остаточного врегулювання ситуації, та це чомусь ту не дуже втішило. Флорі було непереливки: з одного боку Елліс, який нарешті дочекався своєї мішені для образ, з іншого — Елізабет, яка навіть не дивилася в його бік. До клубу він мчав щодуху з невтримною надією на мир, та побачивши її холоднечу, жалюгідно забився в бібліотеці й до кінця вечора майже не виходив звідти. Лише о восьмій годині, коли всі вже досить випили, атмосфера стала трохи привітнішою, і Елліс сказав:
— А що ви думаєте про те, щоб послати чокр додому, щоб ті принесли наші вечері сюди? Могли б розкинути кілька роберів у бридж. Усе ж ліпше ніж тинятися вітальнею вдома.
Місіс Лакерстін, яка боялася повернутися додому, зголосилася першою. Час від часу вони дозволяли собі подібне, коли кортіло подовше пробути в клубі. Двоє чокр, яким доручили цю місію, коли почули, що від них вимагають, одразу ж розридалися. Ті були певні, що щойно зійдуть на пагорб, то здибають привида містера Максвелла. Тому було вирішено відправити малі. Проводжаючи його поглядом, Флорі побачив, що надворі була повня — минуло рівно чотири тижні з того, тепер уже невимовно далекого вечора, коли він поцілував Елізабет під цвітом жасмину.
Розклали партію в бридж. Щойно місіс Лакерстін, зіславшись на нерви, узяла назад відкриту карту, по даху щось гучно стукнуло. Усі здригнулися й задерли голови.
— Кокос упав, — заспокоїв усіх містер Мак-Ґреґор.
— Щось я не бачив тут жодної кокосової пальми, — відповів Елліс.
Далі все відбулося миттєво. Почувся ще один і набагато голосніший гуркіт, одна з гасових ламп зірвалася з гачка й упала на підлогу, ледь не зачепивши містера Лакерстіна, який з вереском відскочив убік. Місіс Лакерстін пронизливо закричала й у кімнату забіг дворецький кольору поганої кави без гаун-банга на голові.
— Сер, сер! Ідуть погані люди! Вони вб’ють нас усіх, сер!
— Які ще погані люди? Що ти верзеш?
— Сер, надворі зібралися всі селяни! Вони тримають у руках великі палиці та дахи, при цьому ще й танцюють! Вони хочуть перерізати горло сахібам, сер!
Місіс Лакерстін з ляку відкинулася на спинку крісла й здійняла такий вереск, що заглушила навіть голос дворецького.
— Ану тихо! — різко крикнув Елліс, обертаючись до неї. — Слухайте всі! Чуєте?
Знадвору надходив глибокий гомінкий звук, що віщував небезпеку, схожий на бурмотіння розлюченого велетня. Містер Мак-Ґреґор підвівся, поправив окуляри. Здавалося, кожен його м’яз був готовий до бою.
— Схоже на бунт невдоволених мас! Дворецький, підніми лампу. Міс Лакерстін, подбайте про свою тітку, переконайтеся, що вона не ушкоджена. Решта за мною!
Усі рушили до вхідних дверей, які хтось, ймовірно дворецький, устиг замкнути. Градом прогримів залп з дрібної гальки. Почувши удари об двері, містер Лакерстін кинувся назад і сховався за спинами співвітчизників.
— Дідько, підіпріть хтось двері! — вигукнув він.
— Ні в якому разі! — звелів містер Мак-Ґреґор. — Ми повинні вийти на вулицю. Ховатися тут замість того, щоб показатися натовпу, буде фатальною помилкою!