Це пояснювало, чому Кар був сьогодні вранці такий дратівливий. Вони працювали над серією зломів і проникнень у районі Вустер-сквер та весь час поверталися з порожніми руками. Здавалося, наче вони б’ються головами об стінку, доки один із Кармайклових інформаторів не вказав їм на Делана Таттла, дрібного злодюжку, котрий вийшов з Осборну[55] за кілька тижнів до того, як розпочалися проникнення. Його стиль пасував до цих крадіжок, але за адресою, де його зареєстрував наглядовий офіцер, нікого не було, а всі сліди давно захололи.
Тепер Тернер принаймні міг трохи розслабитися. Кармайкл того ранку був заведений до межі, очі аж палали від збудження. Спочатку Тернер подумав, що Кар під кайфом. Так траплялося — не з Кармайклом і рідко з детективами, але коли працюєш патрульним декілька змін поспіль, нюхнути трохи адеролу (або коксу, якщо вдавалося роздобути) не було чимось нечуваним; лише так можна було протриматися й не тягнутися дванадцяту годину підряд, наче сновида.
Тернер, звичайно, завжди був чистий. Йому й так доводилося викручуватися, без того щоб ще перейматися через аналіз сечі. І він ніколи не мав проблем із тим, щоб залишатися бадьорим на службі. Найкраще це описав його батько: «Якщо взяв собі за звичку піклуватися про щось, то вже ніколи її не втратиш». Еймон Тернер володів майстернею з ремонту електротехніки й кінець-кінцем помер перед рядком уживаних стереосистем і дівіді-програвачів — не від рук підлітків, котрі час від часу налітали на майстерню, сподіваючись знайти там плаский телевізор чи якісь приховані скарби, а від серцевого нападу, що підкосив його без зайвого галасу. Справи в майстерні вже давненько були не дуже, тож батькове тіло знайшли аж надвечір, коли Наомі Лашен прийшла забрати свій древній прес для паніні. Тернер казав собі, що це не аж така погана смерть, та насправді мучився думками про те, що його батько самотньо помирає в кімнатці, напхом напханій старим одороблом, долаючи шлях, який кінець-кінцем пройде кожна людина.
А тепер Тернер зі скреготом вилетів із паркувального майданчика й помчав до Кенсінґтону.
— Як ти хочеш це влаштувати?
Кар відкусив від сендвіча чималий шматок.
— Поїдьмо по Ельм, повз автомайстерню. Там зорієнтуємося. — Він скоса глипнув на напарника й усміхнувся; підборіддя було масне від жиру. — Твоя маленька грозова хмарка на сьогодні повернулася додому?
— Ага-ага, — засміявся Тернер.
Тернер був людиною настрою. Так було завжди. Він мусив стежити за цим. Якщо люди занадто часто піддаються поганому настрою, від них раптом починають триматися подалі, запрошення перехилити чарочку зникають, ніхто не кличе на поміч, коли потрібна додаткова пара рук. Цього достатньо, щоб покласти край кар’єрі. Тож Тернер намагався всміхатися, розслабити плечі та спростити життя всім навкруги. Але сьогодні він прокинувся, відчуваючи, як тисне той тягар, свербіж на потилиці, відчуття, що насуває щось лихе. Гівняна погода й слабенька кава теж не допомогли.
Тернер ще з дитинства відчував наближення проблем. Він без жодних зусиль помічав людину під прикриттям, завжди знав, коли з-за рогу мав виїхати патруль. Його друзі вважали це моторошним, але батько казав, що це лише означає, що він природжений детектив. Тернерові подобалася ця думка. Він не мав особливих талантів до спорту, мистецтва чи навчання, але відчував людей та їхні наміри. Він знав, коли хтось хворів, наче міг відчути це нюхом. Знав, коли хтось брехав, хай навіть сам не розумів, звідки йому це відомо. Просто з’являвся той свербіж на потилиці, який підказував йому бути уважнішим. Тернер навчився прислухатися до того відчуття й знав: якщо продовжуватиме всміхатися, приховуючи темні закутки серця, людям подобатиметься базікати з ним. Він міг витягнути з мами, брата чи друзів або навіть учителів трохи більше, ніж вони збиралися розповісти.
А ще Тернер дізнався, що варто очікувати присоромленого виразу на їхніх обличчях, коли вони збагнуть, як багато розповіли. Тож тренувався не виявляти забагато симпатії чи й узагалі забагато цікавості. Так люди могли переконати себе, що не сказали нічого такого, чого варто соромитись. Не почувалися слабкими чи приниженими й не мали причин уникати його. І ніхто не підозрював, що Тернер запам’ятав кожнісіньке слово.
В органах його називали Чарівним Принцем, зводячи всю його роботу зі свідками та інформаторами лише до зовнішнього вигляду. Але колеги не розуміли, що чари, які змушували злочинця розповідати про свою маму, про собаку, про допомогу другові, який щойно вийшов із тюрми, були тими самими чарами, через які поліціянти базікали про життя й проблеми за чарчиною в «Джеронімо».