— Це справді вона? — запитав Тріпп.
Уся його бравада зникла, її вичавив спуск. І це був лише початок.
— Думаю, так, — озвалася Алекс. — Вода — перекладацька стихія. Посередник між світами.
Дівчина цитувала Нареченого, слова, які він сказав їй, коли вони стояли по пояс у річці на прикордонні.
Мерсі співала собі під носа:
— «І якщо я помру сьогодні, мій привид буде щасливий..»[56]
Гарний вибір. Ціла пісня була смертельними словами. Алекс чула, як на тлі мелодії Мерсі розмірено цокає метроном.
— Із чого розпочнемо? — запитав Тернер.
Вираз обличчя в нього був кам’яний, наче після всіх страждань залишалося тільки закритися. Тепер він дістав свою відповідь про те, що Алекс накоїла в Лос-Анджелесі. А вона мала відповіді на запитання, яких ніколи навіть не збиралася ставити Тернерові. Скаут-орел. Убивця.
Алекс примружилася й подивилася на невиразний сірий день. Чи був це взагалі день, якщо сонця не видно?
Схожі на синець небеса тягнулися й тягнулися, і хай би де вони були… ані вогняних ям. Ані стін з обсидіану. Це місце скидалося на нове передмістя населеного пункту, якого не існувало. Вулиці були бездоганні, будівлі — майже ідентичні. Зовні вони нагадували торговельні центри, яких було повно в долині, ті, з манікюрними салонами, хімчистками й перукарнями.
Але тут над дверима не було вивісок і не було відвідувачів. Вітрини були порожні.
Алекс повільно описала коло, намагаючись відігнати запаморочення, що накрило її хвилею. Усе навколо було того самого піщаного, вицвілого бежевого відтінку, не лише будівлі, але й трава та хідники. Вона відчула, як шкіра вкрилася неприємними сиротами.
— Я знаю, де ми.
Доус повільно кивала. Вона теж склала два плюс два.
Вони стояли перед Стерлінгом. От тільки Стерлінг тепер був садком, а басейн із водою — «Жіночим столом» у їхньому світі. А це означало, що решта…
— Ми в Нью-Гейвені, — сказав Тріпп. — Ми в Єлі.
Чи в чомусь такому. У Єлі, позбавленому його помпезності та краси.
— Добре, — промовила Алекс упевненіше, ніж почувалася. — Тоді ми принаймні знаємо місцевість. Ходімо.
— Куди саме? — перепитав Тернер.
Алекс зустрілася поглядом із Доус.
— Куди ж іще? — сказала вона. — До «Чорного В’яза».
Щоб дістатися пішки з кампусу до «Чорного В’яза», їм знадобилася б година. Але тут час здавався облудним. Тут не було ні погоди, ні руху сонця над головами.
Вони перетнули бетонне подвір’я і рушили вулицею, яку вважали Ельм-стріт, але тепер вона була оточена високими багатоквартирними будинками. Коли Алекс озирнулася, здавалося, наче вулиця змінилася. З’явилося перехрестя, якого раніше не було, і праве відгалуження на місці лівого.
— Мені це не подобається, — повідомив Тріпп.
Він тремтів. Алекс пригадала, як ковзала мокра мотузка, як дибилося під ногами море.
— З нами все гаразд, — заспокоїла вона. — Рухаймося далі.
— Нам слід… кидати хлібні крихти чи щось таке. — Голос у хлопця звучав майже розлючено, і Алекс припускала, що він має на це гарну причину. Це не була пригода. Це було нічне жахіття. — Про той випадок, якщо ми заблукаємо.
— Нитку Аріадни, — додала Доус, голос у неї зламався.
Тиша була занадто цілковитою. Світ — занадто безмовним. Здавалося, наче вони подорожують нутрощами мерця.
Алекс не знімала руки з порцелянової коробочки. «Я йду, щоб знайти тебе, Дарлінґтоне». Але вона не могла відігнати думок про Геллі. Досі відчувала кролика Беббіта в руках. Він був живий. На якусь мить усі вони знову були разом.
Алекс не знала, як довго вони йшли, але наступне, що помітила, — вони стоять перед сітчастим парканом. На велетенському знаку було написано: «Майбутня домівка Вествілля: Розкішне житло». Картинка зображувала лискучий скляний будинок, що височів над мальовничим моріжком, зі «Старбаксом» на першому поверсі; щасливі люди махали одне одному, якась жінка вигулювала собаку. Проте Алекс знала цю доріжку, груди каміння колись були колонами, а берези тепер перетворилися на пеньки.
— «Чорний В’яз», — прошепотіла Доус.