Ансельмові губи скривилися.
— Тобі тут не місце. І так було завжди. Груба. Неотесана. Неосвічена. Ти паразитувала на Леті.
— Вона боролася за нього, — прохрипіла Доус.
— Вибач?
Памела витерла рукавом зашмарканий ніс. Плечі в неї обвисли, але сльози висохли. Погляд був ясний.
— Доки ви й ваші члени правління залюбки вдавали, буцімто Дарлінґтона неможливо врятувати, ми знайшли спосіб. Алекс боролася за нього, ми боролися за нього, коли ніхто інший цього не робив.
— Ви наразили цю організацію і життя всіх людей у цьому кампусі на небезпеку. Ви бавилися із силами, яких не в змозі збагнути чи контролювати. І не думайте корчити із себе героїв, коли порушили всі правила, впроваджені для захисту…
Доус повільно хлюпнула носом.
— Лайно — ці ваші правила. Ходімо, Алекс.
Алекс подумала про Халупку з усією її потертою розкішшю, старе підвіконня, пейзажі з пастухами й полюванням на лисиць на стінах. Подумала про «Іль-Бастоне», його тепле лампове світло, передню вітальню, де вона марнувала літо, дрімаючи на канапі, читаючи книжки в м’яких палітурках, уперше в житті почуваючись безпечно й безтурботно.
Вона відсалютувала Ансельмові обома середніми пальцями й рушила за Доус на вихід із Райського саду.
29
Коли Алекс прокинулася наступного ранку, усе тіло боліло, а опанувати цокотіння зубами не вдавалося, попри те що на ній була ціла гора ковдр. Уся зухвалість і злість випарувалися, їх змили нічні жахіття про те, як Дарлінґтона завалює уламками «Чорного В’яза», Геллі тане в неї на очах, і закривавлене маленьке тіло кролика Беббіта.
Після того, як Ансельм вигнав їх, Алекс запросила Доус залишитися з нею та Мерсі в гуртожитку. Звідти було ближче до Халупки, ніж із її квартири. Але Памелі хотілося побути на самоті.
— Мені просто потрібно трохи часу для себе самої. Я… — Голос у неї зламався.
Алекс повагалася, а тоді нагадала:
— Хтось мусить піти до «Чорного В’яза».
— Усі камери чисті, — заспокоїла Доус. — Але завтра я перевірю, як у нього справи.
«Те, чим я став, вирветься у світ». Алекс на власні очі бачила, як змигнуло захисне коло.
— Тобі не слід іти туди самій.
— Я попрошу Тернера.
Алекс знала, що мала б запропонувати свою кандидатуру, але не була певна, що може зустрітися віч-на-віч із Дарлінґтоном — у будь-якій формі. Чи знав він, наскільки близько вони були? Він був там. Він знову врятував її, пожертвувавши власним шансом на свободу. Вона не була готова подивитися йому у вічі.
— Ти ходила побачитися з ним, — додала Доус. — Увечері напередодні ритуалу.
Мабуть, її помітила якась із камер.
— Мені потрібно було забрати посудину.
— Зі мною він не розмовляв. Просто сидів там і медитував чи що це він робить.
— Він намагається вбезпечити нас, Доус. Так само, як завжди робив.
От тільки цього разу загрозою був він сам. Доус кивнула, та вигляд у неї не був переконаний.
— Будь обережна, — попросила Алекс. — Ансельм…
— «Чорний В’яз» не є власністю Лети. І хтось має попіклуватися про Космо. Про них обох.
Алекс дивилася, як Доус розчинялася в струменях дощу. Вона сама не була створена для того, щоб піклуватися про когось і щось. Доказом цього була Геллі. Кролик Беббіт. Дарлінґтон.
Вона завалилася додому в мокрому одязі, перевдягнулася в суху піжаму, з’їла чотири «Поп-Тартси» і впала в ліжко. А тепер перевернулася, тремтячи від холоду, зголодніла.
Мерсі сиділа на ліжку з примірником «Орландо»[62] на колінах, а на поставленій сторчки вінтажній валізі, яку вона використовувала замість тумбочки, парувало горнятко із чаєм.
— Чому ми не можемо просто спробувати ще раз? — поцікавилася вона. — Що нас зупиняє?
— І тобі добрий ранок. Як давно не спиш?
— Кілька годин.
— От лайно. — Алекс занадто різко сіла, і в голові негайно запаморочилось. — Котра година?
— Майже полудень. Понеділка.
— Понеділка? — писнула Алекс. Вона проґавила всю неділю. Проспала майже тридцять шість годин.
— Ага. Ти пропустила іспанську.
Яке це мало значення? Без стипендії від Лети вона не зможе залишитися в Єлі. Вона втратила шанс вирватися з Ітанових лап. Втратила шанс на нове життя для матері. Чи дозволять їй закінчити рік? А хоча б семестр?