— Достатньо переживала, аби з’явитися тут з усмішкою, — відповіла Алекс, — але недостатньо, аби допомогти Дарлінгтонові.
— Я тобі пояснювала.
— Ти не мусила спускатися з нами. Нам потрібні були твої знання. Твій досвід.
Мішель облизала губи.
— Ви спустилися?
Отже, вона не розмовляла з Ансельмом або членами правління, не бачилася з Претором. Невже вона просто переживала за Алекс? Невже Стерн була такою незвиклою до думки про доброту, що негайно сумнівалася в ній? Чи, може, Мішель Аламеддін була чемпіонкою серед брехунів?
— Що ти тут робиш, Мішеле? І що ти насправді робила в Нью- Гейвені в ніч смерті декана Бікмена?
— Ти не детектив, — відрубала дівчина. — Тебе ледве можна назвати студенткою. Іди на лекцію й не пхай носа в моє особисте життя. Я більше не хочу марнувати на тебе свій час.
Вона розвернулася навколо власної осі й розчинилася в натовпі. Алекс закортіло наздогнати її.
Натомість вона повернулася на лекцію про Шекспіра. Мерсі зайняла їй місце, і, щойно всівшись, Алекс перевірила телефон. Доус прямувала до Тріппового лофту, щоб приготувати там щось.
Стерн озвалася в особисті до Тернера: «Мішель Аламеддін у кампусі, і, гадаю, вона щойно збрехала про причини».
Тернер відповів швидко: «Що вона тобі сказала?».
«Буцімто бігає, виконуючи завдання для Бібліотеки Батлера».
Алекс почекала, дивлячись на екран.
«Сумніваюся. Вона не працює в Батлері».
«Відколи?»
«Ніколи не працювала».
Що це було? Чому Мішель збрехала їй — і Леті — про свою роботу в Колумбійському університеті? І чому насправді була в кампусі та стежила за Алекс? А як щодо того, що Мішель навіть оком не повела, коли Алекс згадала в розмові про два вбивства? Наскільки було відомо людям у кампусі, вбивство було лише одне. Марджорі Стівен, жінка, яку Мішель, власне, знала, буцімто померла природною смертю. Але Мішель не мала причин нашкодити жодному з професорів. Принаймні таких, про які було б відомо Алекс.
Вона не могла зосередитися на лекції, попри те що прочитала задане додому. Почасти причина того, що Стерн дозволила Мерсі вмовити себе піти на лекцію, крилася в тому, що вона вже прослухала два семестрові курси про Шекспірові п’єси. їй ще було що прочитати, адже так було завжди, та принаймні не доводилося на кожній лекції вдавати, наче вона щось розуміє.
Може, в усій цій катастрофічній ситуації було щось позитивне. Більше не доведеться страждати на заняттях. Більше не доведеться дивитися, як попдіви ковтають пташине лайно заради нового альбому з хітами. Алекс намагалася уявити, який вигляд має життя на протилежному боці від цього всього, і намалювати собі картинку було нескладно. їй не хотілося повертатися до розпеченого, позбавленого пір року сяйва Лос-Анджелеса. Не хотілося працювати на гівняній роботі з гівняною платнею і триматися на останніх крихтах надії, вихідних, пиві й перепихоні, які зробили б місяць стерпнішим. Не хотілося забувати про «Іль- Бастоне» з малесенькою стереосистемою, оксамитовими кушетками, бібліотекою, яку потрібно було вмовляти поділитися книжками, і завжди повною комірчиною. Вона мріяла про пізні ранки, перегріті аудиторії, лекції з поезії, занадто вузькі дерев’яні парти. їй хотілося залишитися тут.
Тут. Де їхня професорка порівнювала «Бурю» з «Доктором Фаустом», вимальовуючи лінії впливу; її слова піснею лилися крізь аудиторію. «Бо пекло скрізь, а я завжди у ньому»[64]. Тут, під високою стелею, де вгорі невагомо ширяють латунні люстри, серед панелей із рудувато-коричневого дерева й того вітражного вікна зі склом Тіффані[65], що нітрохи не пасувало до лекційної зали — воно аж сяяло темно-синім і зеленим, глибоким багрянцем і золотом: групка янголів, які попри крила були не зовсім янголами, вродливі дівчата в скляних сукнях з німбами, на яких було написано «Наука», «Інтуїція» та «Гармонія», а «Форма», «Колір» та «Уява» гуртувалися навколо «Мистецтва», їхні обличчя здавалися Алекс дивними, занадто закляклими та особливими, наче фотографії, які вставили в пейзаж; «Ритміка» була єдиною, хто визирала за рамки, спрямувавши погляд на спостерігача, і дівчину це завжди цікавило.
Вітраж Тіффані замовили на пам’ять про покійну жінку. Її ім’я, Марі, було написано в книжці, яку тримав один з укляклих янголові-не-янголів. Під час справи «Чорних пантер» шибки прибирали на той випадок, якщо почнуться заколоти. їх неправильно підписали, і вони пліснявіли в ящиках, аж доки хтось наштовхнувся на них через кілька десятиліть, так наче кампус був перенасичений красою та багатством і легко було забути про щось надзвичайне чи просто оплакати його втрату.