— Вони вбили архітектора? — верескнула Мерсі.
— Бертрама Ґудг’ю ніхто не вбивав! — відрубала Доус. А тоді прикусила губу. — Принаймні… я не думаю, що Бертрама Ґудг’ю хтось убив.
Алекс помітила, що тиняється туди-сюди кімнатою. З думок не йшла постать на хіднику. Геллі-не-Геллі. Алекс-не-Алекс.
— Першого архітектора вижбурнули геть, — нагадала вона. — Цю божевільну загадку збудували всередині велетенського собору. Навіщо? Просто щоб перевірити, чи вдаться? Чи це був якийсь шикарний жест?
— Ті люди робили й божевільніші штуки, — втрутився Тернер.
Він не помилявся. Алекс могла уявити тих легковажних, зухвалих, жахливих хлопчиськів, які просто створили таку халепу. «По приколу», — сказав би Горбун. Але вона не думала, що в цьому випадку все було саме так.
— Вони створили Рукавичку, — сказала вона, — і навідалися до пекла. Лайонель Райтер, член «Черепа і кісток», був одним із перших прочан.
Тріпп зняв бейсболку й провів рукою по волоссю пісочного кольору.
— І повернувся з демоном?
— Думаю, так. А ще я думаю, демон його переміг. Буквально. Я гадаю, він висмоктав його надію й украв життя.
— Але ти сказала, що Райтер… е-е-е… вампір, — прошепотів це слово Тріпп так, наче знав, як неоковирно воно звучить.
— Вампіри — теж демони, — тихо втрутилася Доус. — Принаймні є така теорія.
Це здавалося Алекс із біса обґрунтованим. Райтер живився смутком, а кров була лише транспортом. І, звичайно, не був він ніяким Райтером. Він був демоном, який присмоктався до справжнього Райтера, доки не навчився ходити, як він, говорити, як він, мати його вигляд. Точнісінько як демони на хіднику.
Лайонель Райтер був сином заможної коннектикутської родини. Вони виготовляли бойлери. Збудували повний достатку дім. Відправили свого сина й спадкоємця до Нью-Гейвена, де він міг практикуватися в латині та грецькій мові та налагоджував бізнесові зв’язки. Лайонелеві все чудово вдавалося, він навіть вступив до одного з найпрестижніших товариств університету. Заприязнився з юнаками, котрих запрошував додому пограти в підковки[66] й теніс на траві влітку, а взимку покататися на санчатах і поколядувати. Юнаків з іменами на кшталт Горбун і Гарольд.
Його силоміць загнали до таємничого світу, та він почувався безпечно, навіть коли дивився, як розтинають людей, а в їхніх нутрощах копирсаються Гаруспекси. Він стояв у своїх шатах, промовляв свої рядки, відчував захват від усієї тієї сили та знав, що він захищений власними статками, власним ім’ям, самим лише фактом, що це не він лежить на столі. Однієї доленосної ночі він приєднався до членів «Кісток», «Сувою та ключа» і, можливо, Лети. Пройшов крізь Рукавичку й побачив… що? Якщо Алекс не помилялася щодо цих радісних нічних подорожніх, вони не були вбивцями. То куди ж вони потрапили в пеклі? Який закапелок потойбіччя відвідали й що там побачили? І що вони принесли із собою, коли повернулися?
— Записів немає, чи не так? — перепитав Тернер. — Про їхню невеличку екскурсію до пекла? Книжки вони підчистили.
— Спробували, — виправила його Алекс. Але бібліотека знала, ким був Райтер, імовірно, через те, що колись там зберігалася документація про спробу скористатися Рукавичкою. — Нам слід подивитися в щоденнику часів Лети того, хто був Вергілієм, коли Райтер навчався на старших курсах.
Тернер притулився до стіни, краєм ока далі спостерігаючи за демонами внизу.
— Я хочу пересвідчитися, що зрозумів тебе. Якщо ми не повернемо ці… штуки назад, туди, звідки вони взялися, вони стануть вампірами?
— Я так думаю, — зізналася Алекс.
Вампірами з їхніми обличчями, які живитимуться їхніми душами.
— Вони зжеруть наші серця, — прохрипів Тріпп. — Спенсер був… Він казав…
— Гей, — увірвала його Алекс. — Це не Спенсер.
Тріппова голова смикнулася вгору.
— Авжеж, Спенсер. Спенсер був точнісінько такий. Він знав… він завжди знав, що такого найпаскуднішого можна сказати.
Алекс не потрібно було переконувати. Вона пам’ятала перелякане й безпомічне відчуття, розуміння, що ніхто не повірить у те, що Спенсер — чудовисько. Здавалося, наче вона знову маленька дівчинка, оточена Сірими, на самоті, без магічних слів, чи чарівних лицарів, чи взагалі будь-кого, хто міг би її захистити.
Алекс сіла поруч із Тріппом на ліжко. Вона підштовхнула його до чогось, на що він не був здатний, і хлопець почувався гірше за решту.
— Гаразд, Спенсер був просто охрініти яким поганцем. Але тобі треба спробувати пригадати, чим живляться ті штуки внизу. Вони намагаються змусити тебе почуватися переможеним ще до того, як ти бодай спробуєш дати відсіч. Вони хочуть, аби ти почувався позбавленим надії та нікчемним.