Алекс засмикнула завіси. К бісу доступ до Сірих. їй треба захистити подвір’я. А може, і цілий кампус.
— Алекс?
Доус досі була на зв’язку.
— Він тут, — вдалося витиснути із себе Алекс напруженим шепотом. — Він…
— Хто?
Стерн гупнулася поруч із ліжком, коліна задерлися, серце несамовито гупало. Вона не могла вдихнути на повні груди.
— Лінус Райтер, — прохрипіла вона. — Вампір. На подвір’ї. Я не… я не можу…
Вона чула, як стукотить у вухах кров.
— Здається, я зараз зомлію.
— Алекс, назви п’ять речей, які ти бачиш у кімнаті.
— Що?
— Просто назви.
— Я… мій стіл. Стілець. Блакитний тюль на ліжку Мерсі. Мій постер із «Палаючим червнем»[69]. Ті клейкі зірочки, які хтось почепив на стелю.
— Гаразд, тепер п’ять речей, яких ти можеш торкнутися.
— Доус.
— Роби, що кажу.
— Нам слід попередити решту…
— Просто роби, Вергілію.
Доус ніколи її так не називала. Алекс удалося уривисто вдихнути.
— Гаразд… рама ліжка. Вона гладенька. Холодне дерево. Килимок… типу м’який і грудкуватий. На ньому блискітки. Напевно, з Гелловіну.
— Ще що?
— Моя майка — бавовна, думаю. — Вона потягнулася вгору й торкнулася висушених троянд на тумбочці Мерсі. — Сухі квіти, схожі на цигарковий папір.
— А тепер три речі, які ти чуєш.
— Я знаю, що ти робиш.
— Ну, то кажи.
Алекс глибоко вдихнула повітря носом.
— Квіти шелестять, коли я торкаюся їх. У коридорі хтось співає. Моє власне грьобане серце гупає в грудях. — Вона потерла обличчя рукою, відчуваючи, як потрохи відступає жах. — Дякую, Доус.
— Я напишу в групу, попереджу їх про Райтера. Пам’ятай, твій соляний дух має спрацювати й проти нього.
— Як ти можеш так спокійно розмовляти?
— На мене не нападав вампір.
— Зараз день. Як…
— Припускаю, він не сидить під прямим сонячним промінням. Триматиметься затінку й точно не зможе полювати, доки не спадуть сутінки.
Це не надто заспокоювало.
— Алекс, — наполегливо повела далі Доус, — ти мусиш залишатися спокійною. Він просто черговий демон і не може міняти форму або залізти тобі в голову.
— Він швидкий, Доус. І такий сильний.
Вона була йому не рівня, навіть із силою Сірого всередині. їй ледве вдалося втекти від нього одного разу, і дівчина не була певна, що їй так само пощастить іще раз.
— Гаразд, але в усіх книжках, котрі я прочитала, стверджуть, що він не залишатиметься довго далеко від свого гнізда. Не зможе.
Його дорогоцінного гніздечка, повного коштовних предметів і білих квітів. Яке Алекс підпалила.
Алекс змусила себе підвестися й розсунути завіси. Не-Геллі зникла. Вона побачила, як Райтер іде подвір’ям до воріт, які мали вивести його з ДжЕ і, хотілося сподіватися, подалі від кампусу. Хтось у темному одязі й куртці з каптуром біля Райтера тримав над його головою парасольку.
— А що, як Райтер зголодніє дорогою додому? — озвалася Алекс. — Це я його сюди привела. Показала йому всіх цих людей.
— Припини. Райтер знав про Єль задовго до тебе. Гадаю… гадаю, він там, щоб налякати тебе. А може, через те що ми скористалися Рукавичкою.
Тепер голос Доус затремтів. Якщо теорія Алекс — чи то пак теорія Рудольфа Кітчера — була правильною, Райтер насправді був демоном, котрий вийшов із пекла за справжнім Лайонелем Райтером, прибрав його подобу й заволодів ним. Раніше він живився Райтеровою душею, а тепер підтримував форму за допомогою крові. Невже демони, які вийшли за ними через портал, якимось чином гукнули його? Чи займало його те, що Рукавичка прокинулася, а може, він просто хотів помститися Алекс за зіпсовані модні штучки?
Це не мало значення. Дати собі з ним раду можна було одним- єдиним способом.
— Додай його до списку, Доус. Ми позбудемося демонів, і Райтера теж позбудемося.
69
Картина 1895 року художника Фредеріка Лейтона, представника британського салонного мистецтва.