Алекс не знала, як на це відповісти. Вона достатньо часу провела на реабілітації, у програмах виховання страхом та цілодобових спостереженнях, тож не хотіла навіть носа потикати знову в ті палати. Але так само не хотіла розповідати про все це Тернерові.
А може, і не мусила. Він бачив її життя очима Геллі.
— Мені потрібно знати, що ви сказали копам і Преторові про пожежу, — сказала дівчина.
— Вандалізм, — відповів Тернер. — Видати все за випадковість неможливо. Каталізатора не знайшли, і вогонь не розгорівся, а просто зайнявся. Це загадка, розгадати яку не вдасться.
Пекельний вогонь? Чи щось інше? Яку саме зброю мали у своєму арсеналі демони? Може, Тернер міг би просто заарештувати Лінуса Райтера та врятувати їх усіх від купи проблем?
Одягаючись, Алекс намагалася думати про що завгодно, крім Претора й того, що могло статися далі. їй хотілося повернутися до «Іль-Бастоне». Хотілося, щоб Тернер виставив навколо будинку охорону, аби вбезпечити його. Хотілося почути якусь обіцянку безпеки для матері, для друзів, для неї самої. Алекс вважала «Іль-Бастоне» такою собі фортецею, яка захищена магією, історією й традиціями. Вона замислилася, чи не-Геллі знала, наскільки пожежа вибила в неї землю з-під ніг.
Дівчина торкнулася зап’ястя в тому місці, де навколо шкіри обернулася соляна змія. Вона більше не безпомічна. Принаймні наступного разу, коли зіштовхнеться з тією штукою, яка не була Геллі, або чудовиськом, яке не було справжнім Лайонелем чи Лінусом Райтером, це більше буде схоже на чесний бій.
Алекс ледве відсиділа ранкові заняття, намагаючись відігнати страх, який надійно влаштувався в шлунку. Невже це її остання лекція? Останній сніданок поспіхом між парами? Вона востаннє сидить в аудиторії Вільям-Ел-Гаркнесс-голлу й намагається вигадати, що такого розумного сказати перед групою?
Приймальні години професора Велша-Вітлі тривали від другої до четвертої по обіді, й Алекс подумала, що дочекається останньої хвилини зі своїм візитом, але занепокоєння її здолало. Краще покінчити із цим і дізнатися, як низько вона впала, щоб розпочати дряпатися назад у височінь.
Стерн зазирнула до «Синього штату» за кавою і бубликом, щоб трохи підбадьоритися. Там перед порожньою будівлею за стіною завжди тинявся молодий Сірий, убраний у картату фланелеву сорочку; іноді він зависав біля вікна, за яким колись стояв музичний автомат, коли там була піцерія. Час від часу Алекс здавалося, наче вона чує, як він наспівує рядки з «Готелю “Каліфорнії'”». Але сьогодні Сірий сидів на сходах, наче чекав, доки двері відчинять, щоб купити собі піци. Алекс відвела від Сірого погляд і затнулася, коли щось несподівано штурхнуло її ззаду.
Вона ледве втримала рівновагу й розлила на пальто каву.
— Якого дідька? — поцікавилася Алекс, розвертаючись.
Якусь мить вона не впізнавала Цві, не могла осягнути присутність Ітанового тілоохоронця тут, у Нью-Гейвені, але сплутати його жилаве тіло, охайну борідку та кам’яний вираз обличчя було неможливо.
— Привіт, Алекс.
Ітан стояв позаду Цві в потворному шкіряному пальті, волосся було коротко підстрижене й пахло дорогим лосьйоном після гоління. На шиї зблискував золотий кулон у формі чай[70].
Перша думка була «біжи». Друга — «убий їх обох». Ніщо із цього не було слушним варіантом. Якщо побіжить, вони її
знайдуть. А вбивство двох людей серед білого дня на вулицях Нью-Гейвена не здавалося стратегічним ходом.
Вони стояли й витріщалися одне на одного на залюдненому хіднику, перехожі проштовхувалися повз них, поспішаючи на заняття чи зустрічі.
— Ходімо, — озвалася Алекс.
Не хотіла, щоб її бачили з кимось із них. Вони виділялися — пальта, волосся. Річ була не в тім, що вони злочинці, а в тім, що вони лос-анджелеські злочинці. Занадто гладенькі й блискучі, як на Нью-Гейвен. Дівчина повела їх до під’їзної доріжки, що звивалася між музичною школою та Єлизаветинським клубом.
— Тут добре місце, — зупинив її Ітан, і Алекс із сумішшю засмученості та гордості збагнула, що він не хоче покидати людну вулицю.
Дівчина не знала, чи Ітан і Цві бояться її, але вони були насторожені. Такою завжди була проблема з Ітаном. Він чудово вмів виживати.
— Ти бувала в Єлизаветинському клубі?
Алекс похитала головою.
— Тобі слід оформити членство. У них є Шекспірове перше…
— Видання, — не роздумуючи, підказала Алекс. — І першодрук «Утраченого раю».
Усі можливі літературні скарби заховано в підземеллі. До того ж найважливіше — вони подавали по обіді розкішний чай. Дарлінґтон був членом клубу, але ніколи не брав її із собою.