— Гаразд, то що мені робити? — пробурмотіла вона собі під носа, спостерігаючи, як дихання збирається хмаркою в холодному повітрі, доки вона поспішає до Чепел-стріт. Причаїтися й спостерігати. Шукати вдалої нагоди. Знайти спосіб схилити шальки терезів на свій бік.
Якщо щось сталося з Ансельмом… ну, це позбавить їх однієї проблеми. Та Лета не відмахнеться просто так від його відсутності, принаймні не тоді, коли вже померло двоє працівників факультету.
Алекс зупинилася перед університетською художньою галереєю. Марджорі Стівен. Декан Бікмен. Чи міг Ансельм теж стати жертвою? Ні, якщо в Тернера під вартою була правильна людина. Син Еда Лембтона не мав причин полювати на того, хто вже ледь асоціювався з Єлем. Хіба що вони від самого початку доходили хибних висновків.
За кілька хвилин Тернер під’їхав у своєму «доджі», і Алекс прослизнула на пасажирське сидіння, радіючи теплу.
— Ісусе, — сказала вона. — Ви взагалі спали?
Чоловік похитав головою, жовна в нього сіпалися. Він був убраний, як завжди, елегантно: темно-синій шерстяний костюм у тонесеньку смужку, із синювато-сірою краваткою, пальто «Барберрі» охайно лежало на задньому сидінні. Але під очима в детектива були темні тіні, а шкіра здавалася попелястою. Тернер був вродливим чоловіком, та ще кілька ночей гри у квача з власними демонами могли покласти цьому край.
— За яку ниточку він смикнув? — поцікавилася дівчина.
Тернер вивів «додж» у потік машин.
— Цього разу він не прибрав подоби Кармайкла. Утім дуже мило було з його боку зачекати на мене на паркувальному майданчику, убравшись як мій дід.
— Погано?
Тернер коротко кивнув один раз.
— На якусь мить я подумав… не знаю.
— Ви повірили, що це він.
— Мертве залишається мертвим, чи не так? Але він… Воно скидалося на нього, говорило, як він. Я почувався щасливим, побачивши його, наче це було якесь диво.
Дар. Винагорода за весь той біль. Точнісінько те саме відчула Алекс, коли притиснула до себе Геллі. І повторна втрата мало не зламала її. Саме тому Тернер мав жахливий вигляд. Не через брак сну, а через те, що демон живився ним.
— Не знаю, скільки ще я зможу давати цьому раду, — зізнався він.
— Як ви вирвалися?
— Він сказав мені, що ми обидва в небезпеці, що я мушу піти з ним, і ми вже минули пів кварталу, коли я збагнув, як швидко він рухається, яка легка в нього хода. У мого діда був артрит. Він не міг без болю й кроку ступити. Я сказав… Можливо, якась частина мене знала, що він якийсь неправильний. «Уздоров мене, Господи, і буду вздоровлений я»[71].
— І він зайнявся вогнем?
Тернер розреготався.
— Ні, але подивився на мене зі своєю м’якою, легенькою усмішкою, наче я зауважив щось про погоду. Мій дід любив Святе Письмо. У нього була кишенькова Біблія, яку він усюди із собою носив, тримав біля серця. Якщо я процитував йому Слово Боже, його обличчя мало засяяти, наче світанок.
«Хитрі, а не розумні».
— А тоді все зробилося огидним, — повів далі Тернер. — Навіть знаючи, що це не він, я не хотів застосовувати проти нього дуб чи відштовхувати його. Він здавався… — Чоловіків голос напружився, і Алекс здогадалася, що він змагається зі слізьми. Вона бачила його розлюченим, роздратованим, але ніколи не зажуреним, не розгубленим. — Він був такий старий і тендітний. Коли я накинувся на нього, він здавався наляканим і приголомшеним. Він…
— Це не був він, — нагадала Алекс. — Та штука живилася вами.
Вони заїхали на паркувальний майданчик.
— Я знаю, але…
— Відчуття однаково гівняне.
— Так і є. — Тернер дивився просто перед собою на сітчастий паркан і високу цегляну будівлю позаду нього. — Ти знаєш, що диявола називаються батьком брехні? Не думаю, що колись раніше я по-справжньому розумів, що це означає.
Алекс намагалася не соватися на сидінні. Щоразу, коли Тернер звертався до Біблії, вона почувалася незручно, наче він розповідав їй про якусь круту галюцинацію, а її завданням було поважно кивати й удавати, наче вона теж бачить дива. Та, знову- таки, вона ціле життя бачила те, чого не бачила решта; напевно, можна було подарувати йому право на сумніви.
На мить дівчина відчула бажання розповісти йому все: про Ітанові прохання, про завдання, які вона виконувала для нього, про те, що він тут, у Нью-Гейвені. Тернер знав, що це таке, коли тебе заганяють у куток, коли ти вчиняєш неправильно, тому що всі правильні вчинки лише дужче тягнуть тебе на дно.
Натомість вона вийшла з машини.
— Думаю, з Майклом Ансельмом могло щось статися.