ЧАСТИНА II
ПОДІБНЕ ТОМУ, ЩО ВНИЗУ
35
— Ми не самі, — прошепотів Сірий, притиснувши палець до вуст, наче актор у п’єсі.
Алекс доїхала на таксі до воріт «Чорного В’яза».
Гравійну доріжку вона подолала сягнистим кроком, гнів перетворився на двигун, на локомотив, що штовхав її поперед здорового глузду.
Вона запхала ключ у двері, прибрала пошту, помила руки. Побачила двері до підвалу, роззявлену рану, розкопану могилу.
Вона мала тисячу миттєвостей, щоб подумати, поміркувати. Стояла на вершечку сходів, вдивляючись у темряву з ножем у руці, та досі вважала себе обачною.
Падіння було дуже швидким. Але так буває завжди.
У холодній темряві підвалу Алекс оцінювала власні помилки.
їй слід було залишитися з Тернером і закінчити розмову з Енді Лембтоном. їй не слід було повертатися до «Чорного В’яза» самій. Вона могла розповісти про свої підозри Доус, або Тернерові, або хоч комусь.
їй ніколи не слід було довіряти її демонові-джентльменові. Але вона хотіла вірити, що з Дарлінґтоном усе буде гаразд, що все вистраждане в пеклі не залишить свій слід, що він пробачить їй і знову запанує порядок. Він знову стане єдиним цілим, а разом із ним — і вона.
Та що, як тепер вона доходила хибних висновків? Що, як не- Геллі чи один із решти демонів штовхнув її зі сходів або якийсь сквотер, якого не помітили камери Доус?
Що, як Ітан і Цві відстежили її? Або Лінус Райтер зі своєю білою парасолькою?
Забагато тіней, забагато історій, забагато складених стосом тіл. «Забагато ворогів». І побороти всіх не вдасться.
Принаймні Алекс видно буде на записах камер. Хтось знатиме, куди вона пішла. Якщо вона не повернеться. Від болю в ребрах важко було глибоко дихати. Вона подивилася на Сірих перед собою. То були не просто Сірі. Гарпер Арлінґтон і Деніел Арлінґтон IV. Дарлінґтонові батьки.
Ніхто з довгого переліку ворогів Алекс не мав мотиву побачити їх мертвими. Ніхто, крім Дарлінґтона, маленького Денні, якого вони кидали знову й знову. «Рай вигнав їх, щоб зберегти свою красу, та навіть пекло не хотіло їх приймати»[72].
— Як давно ви тут? — запитала дівчина.
Погляд Деніела майнув у куток, наче він очікував, що щось пройде крізь стіни.
— Не знаю.
Гарпер згідливо кивнула.
— Ви не можете вирватися? — поцікавилася Алекс.
Сірі ніколи надовго не залишалися зі своїми тілами, якщо не мали на це причини. Як Геллі, котрій хотілося попрощатися. Справжня Геллі, яка любила її.
— Він наказав нам залишитися.
— Хто?
Вони не відповіли.
Алекс нахилилася, щоб подивитися на тіла. Холод уберіг їх від швидкого розкладання, та сморід однаково був жахливий. Дівчина обережно перевернула їх. У грудях обох людей виднілися роззявлені канави. Сліди пазурів. І вони були глибокі. На місці грудної клітини та ребер залишилися два темні м’ясисті кратери. Він вирвав їхні серця.
— Хто це з вами зробив?
Гарпер розтулила рота, а тоді затулила його, наче маріонетка в руках незграби.
— То був наш син, — сказала вона, — але не наш син.
Деніелів погляд знову ковзнув у куток.
— Він залишив це тут. Сказав, що й з нами може таке статися. Сказав, що з’їсть наші життя.
Алекс не хотілося знати, що там, у кутку. Тіні там здавалися темнішими, холод — пронизливішим. Вона махнула телефоном у тому напрямку, освітлюючи його, але не змогла осягнути побаченого: купа стружки? Клапті паперу? За якусь мить дівчина зрозуміла, що дивиться на тіло, на рештки чийогось тіла. Вона дивилася на когось, кого зжерли, залишивши саму порожню оболонку. Невже таке саме скоїв би з нею Лінус Райтер? Невже це Дарлінґтон почав робити з Марджорі Стівен, залишивши її понівеченою та старою, однак досі впізнаваною?
Алекс знала, що це намарно, та однаково спробувала зателефонувати Доус. Екран завис на номері. Зв’язок у «Чорному В’язі» був у кращому разі уривчастим, а в підвалі взагалі не існував. Вона знову посвітила екраном на сходи. Що там на неї чекало? Невже Дарлінґтон приберіг її, щоб поласувати вночі? Був він досі якось прив’язаний до «Чорного В’яза» чи вже скрадався Нью-Гейвеном, щоб улаштувати свої невеличкі убивства? Це мало сенс. Дарлінґтон вижив у пеклі, залишаючись одночасно демоном і людиною. Якась частина їх обох повернулася до світу мертвих, щоб посидіти в золотавому колі. А якась частина того демонічного хлопця досі любила Нью-Гейвен і завдяки химерним знанням була знайома з історією трьох суддів, залюбки влаштувавши моторошну гонитву за скарбами для неї і Тернера.