Вона справді збиралася знайти роботу на літо, але комерція в кампусі занадто загальмувалася. Тож урешті-решт Алекс просто припинила шукати варіанти. Вона мала невеличку літню стипендію від Лети й витрачала її на шкідливу їжу, заморожені яєчні роли й сосиски в тісті, які могла розігріти в тостері. Вона навіть не запитувала, чи може залишитися в «Іль-Бастоне». А просто залишилася там. Хто ще стікав за це місце кров’ю?
Алекс марнувала дні, вивчаючи перелік навчальних курсів і базікаючи з Мерсі. Вони, як могли, склали докупи її розклад, аби вона далі читала. Книжки в м’яких палітурках Стерн теж читала одну за одною, наче прикурювала одну від одної цигарки: романи, наукову фантастику, старі детективи. їй хотілося одного — сидіти в колі світла від лампи, аби ніхто не заважав, і проживати чиєсь інше життя. Але кожен вечір дівчина просиджувала в бібліотеці. Записувала підказані Доус запити до Книги Албемарля або вигадувала власні, а тоді чекала, що саме запропонує бібліотека. Корінець однієї книжки було виготовлено зі справжнього хребця, інша щоразу, коли її розгортали, випускала хмарку м’якого туману, а ще одна була такою гарячою, що Алекс довелося покопирсатися на кухні й повернутися з рукавичками для духовки, щоб торкнутися її.
Кондиціонер був лише в арсеналі, аби захистити артефакти, тож, коли на вулиці стало занадто спекотно, Алекс узяла гору ковдр і подушок зі спальні Данте й улаштувала собі гніздечко на дні тигля Гайрама. Дарлінґтона це смертельно обурило б, але кондиціонер того вартував. Іноді Алекс спала всередині, і їй снилася зелена верхівка гори. Вона вже бувала там раніше, знала шлях нагору сходами й вузькими переходами, де пахло вологим камінням. Там була кімната з трьома вікнами й круглим умивальником, у якому можна було побачити зірки. Вона бачила, як у воді відбивалося її обличчя. Але, прокидаючись, Алекс розуміла, що ніколи не бувала в Перу, а лише читала про це в книжках.
Стерн саме лежала на боці на одній з оксамитових канап у вітальні «Іль-Бастоне» й читала потертий примірник «Людини в картинках»[12], який знайшла в Бібліотеці інституту юнаків, коли задзвонив телефон. Номер був незнайомий, тож вона не відповіла. Покинувши Лос-Анджелес, Алекс позбулася всіх старих контактів. Утім, коли телефон задзвонив удруге, вона підняла.
Ітанів голос, той помітний акцент, вона впізнала одразу.
— Алекс Стерн. Нам потрібно побалакати. Зрозуміла?
— Ні, — відповіла вона, а серце мало не вистрибувало з грудей.
Того дня дощило, і Алекс розчахнула всі завіси, аби подивитися на грозу; сіре небо розривали яскраві спалахи блискавок.
Дівчина сіла й поклала в книжку замість закладки чек. З’явилося неприємне відчуття, що вона вже ніколи не дочитає цю історію.
— Не хочу обговорювати це телефоном. Прийдеш до мене додому.
Він думав, що вона в Лос-Анджелесі. «Це добре», — сказала собі Алекс. Ітан не знав, що не може так просто спіймати її. Але чому він зателефонував?
Ітан був дилером Лена, ізраїльським гангстером, що працював з ошатного будиночка, облаштувавшись на вершечку Енсіно[13], над шосе 405.
Алекс гадала, що він уже давно про неї забув.
— Я не поїду на Малголленд, — відповіла вона. — У мене немає машини.
Навіть якби вона була в Лос-Анджелесі, то нізащо не поїхала б у гори до Ітанового будинку, щоб він випустив кулю їй у голову без жодних свідків.
— У твоєї матері є машина. Стара «джетта». Ненадійна. — Авжеж, Ітан знав, де знайти її матір. Чоловіки на кшталт Ітана знали все про те, де можна знайти важіль. — Шломо вже давно спостерігає за твоїм будинком, але лише твоя мама приходить і йде. Тебе там немає. Де ти, Алекс?
— Просто зараз?
Дівчина роззирнулася вітальнею, подивилася на вкриті пилюкою килимки, м’яке літнє світло, що лилося крізь забризкані дощем шибки.
Вона почула, як гуркнула в холодильнику на кухні машина для льоду. Пізніше вона приготує собі бутерброд — хліб із м’ясним асорті, що його Доус замовила, дізнавшись, яка частина раціону Алекс складається з курячих паличок, і що магічним чином з’являлося щотижня.
— Зависаю з друзями в каньйоні Топанґа. Приїду на вихідні.
— Не в суботу. Приїжджай завтра. У п’ятницю до п’ятої.
Ітан дотримувався кашруту й святкував шабат. Для вбивств і грабіжок він мав решту шість днів на тиждень.
— У мене є робота, — відповіла Алекс. — Можу приїхати в неділю.
— Розумниця.
Вона поклала слухавку й притиснула телефон до грудей, витріщившись на кесонну стелю. Світло блимнуло, і Алекс зрозуміла, що будинок заражається її страхом. Витягнула руку й притиснула долоню до відполірованих дощок підлоги. Тієї ночі, коли вона мало не померла від кровотечі в коридорі нагорі, «Іль- Бастоне» теж зазнав травм — розбили одне з його чарівних вікон, а килими заляпали кров’ю. Алекс допомагала все відчистити. Стовбичила біля чоловіка, котрого Доус найняла засклити вікно. Виводила парою і щіткою кров із підлоги й килимів у коридорі. Її кров, кров декана Сендоу та Блейка Кілі. Вони обидва померли, але не вона. Алекс вижила, і «Іль-Бастоне» теж.