Більше нічого не міг запропонувати. Його викинуло на родинний берег, та море змінило його. Скорботі доведеться зачекати.
Хлопець кинув промінь ліхтарика на те, що колись було тілом Майкла Ансельма — чоловіка, котрого він зустрічав лише мимохідь, коли був першокурсником і його представляли Леті в ролі нового Данте. Як саме вони збиралися пояснити, що член правління мертвий? Цьому теж доведеться зачекати.
Дарлінґтон піднявся сходами. Двері підвалу були зірвані з петель, і він обережно притулив їх до одвірка, наче брилу біля входу до гробниці.
Алекс повернула кляті пластівці до буфета й, спираючись на кухонну стійку, дивилася в телефон, її волосся скидалося на чорний сніп, темні річкові води.
— Я мушу знати, що сказати Доус, — повідомила вона. — Ансельм уникав її камер, але вона знає, що я тут, і знає, що камера в бальній залі вимкнута. Ти готовий повернутися?
— Не знаю, чи це має значення. Напевно, краще буде пояснити все особисто. — Він повагався, але причин не запитувати не було. — Ти бачила їх? Моїх батьків? Після…
Дівчина кивнула.
— Вони допомогли мені вирватися з підвалу.
— Вони думають, що це я їх убив?
— Щось на кшталт цього.
— Вони зараз тут?
Алекс похитала головою. Авжеж, ні. Він сам мав здогадатися.
Сірі зрідка поверталися на місце своєї смерті. На противагу найпоширенішій вигадці привиди не поверталися, щоб переслідувати своїх убивць. Вони хотіли згадувати про місця й людей, яких любили, про людські задоволення. Переслідувати когось могли лише мстиві й віддані духи, а жоден із його батьків не володів цими рисами.
А ще їм неодмінно хотілося залишатися подалі від Ґолґарота. Мертві бояться демонів, адже ті обіцяють їм біль, коли біль мав залишитися в минулому. Власне, Дарлінґтона вони неабияк злякалися.
Алекс щільніше затягнула пальто.
— Старий тут.
— Мій дід?
— Я можу його чути. Тепер я можу всіх їх чути.
Дарлінґтон намагався не видавати свого подиву, своєї цікавості, своєї заздрості. Як така миршава дівчина могла володіти такою силою? Як вона могла зазирати до потаємного світу, який так довго вислизав від нього? І чому після року в пеклі йому досі не начхати на це?
— Вони ніколи не стуляють пельок, — додала Стерн.
«Вона мені довіряє», — подумалося Дарлінгтонові. Алекс пропонувала йому знання, якого, можна навіть не сумніватися, не мала Лета. Чергове підношення. Він виявив, що жадає її довіри не менше за її силу. І відігнав цю думку подалі.
— Що він каже?
Тепер погляд Алекс стривожено ковзнув до носаків черевиків.
— Він говорить про звільнення. Що ти віддав за це місце достатньо крові. Що тобі вирішувати, узяти чи залишити. Що так мало бути завжди.
Дарлінґтон рохнув.
— Ти брешеш. Що він сказав насправді?
Алекс здвигнула плечима й зустрілася з ним поглядом.
— Що ти потрібен «Чорному В’язові» більше, ніж будь-коли, що це твоя домівка за правом крові й скарб, а ще він чимало просторікує про спадок Арлінґтонів.
— Це вже більше на нього схоже. — Хлопець помовчав, розглядаючи Стерн. — Ти знаєш, що тут сталося, чи не так? Що я накоїв? Чому пережив напад пекельної потвори?
Алекс не відвела погляду.
— Знаю.
— Я завжди розмірковував, чи правильно вчинив.
— Якщо почуватимешся від цього краще, я задушила б його просто зараз, якби могла.
Дарлінґтон сам злякався свого різкого сміху. Може, Алекс не могла зупинити того, що його з’їли тієї ночі в Розенфельд-голлі. Може, вона хотіла, щоб знання про її злочини померло в підвалі разом із ним. Він вважав, що вона зрадила його. Та кінець-кінцем знадобилася саме ця дівчина-чудовисько, щоб витягнути його із засвітів. Не існувало ніяких слів, які шокували б її, і це неабияк заспокоювало.
— Я повернуся, — промовив Дарлінґтон, сподіваючись, що його дід зрозуміє, що він збирається робити. — «Втечею краще уникнуть біди, ніж загибелі ждати»[74], — процитував він, дозволяючи смертельним словам відігнати старого; це була його власна мирна пропозиція Алекс.
— Дякую, — озвалася вона.
— Не знаю, що робити з… — Він й уявити не міг, що назве їх «тілами». Натомість кивнув підборіддям у бік підвалу.
— У нас є більші проблеми, — нагадала Алекс, підводячись із кухонної стійки. — Ходімо, я викличу таксі.
— Чому не взяти «мерседес»? — Дівчина здригнулася. — Стерн, що сталося з моєю машиною?
— Довга історія.
Вона замкнула за ними двері, і вони рушили гравійною доріжкою. Та вже за кілька кроків Дарлінґтонові довелося зупинитися, упертися руками в коліна й глибоко вдихнути.