Алекс не знала, завібрувала підлога насправді чи тільки здалося, але це її заспокоїло. Коли кампус спорожнів, це місце стало її безпечною гаванню — надійною, темною і прохолодною. Виходила вона лише час від часу, ішла на прогулянки вгору пагорбом до критого мосту біля Музею Елі Вітні; його червона клуня стримувала річку, наче на картині, з якої посміялася б Мерсі. Алекс їздила новим велосипедом до Едґертон-парку, прокладала собі шлях між квітковими клумбами й дивилася на стару сторожку, а через день каталася аж до «Чорного В’яза», годувала Космо, гуляла занедбаним лабіринтом із живоплоту. Але завжди поверталася до будинку на Орандж-стріт, до «Іль- Бастоне».
Алекс думала, що почуватиметься тут самотньо без Доус і Дарлінґтона, але натомість сьорбала газованку просто зі старомодного холодильника, дрімала у вишуканій спальні з вікнами, прикрашеними зображеннями сонця та місяця, нишпорила в арсеналі. Будинок завжди міг показати їй щось новеньке.
їй не хотілося нікуди їхати. Не хотілося повертатися до жалюгідної маминої квартирки у Ван-Найсі. І не хотілося говорити з Ітаном. Може, у нього були незакінчені справи з Леном, які він на рік поставив на паузу? Або він якось дізнався про те, що зробила Алекс? Невже він пов’язав її зі смертю свого кузена?
Це мало не надто велике значення. Вона мусила поїхати. Погортала номери на телефоні та знайшла Майкла Ансельма. Він був членом правління Лети, котрий зайняв владну порожнину, що залишилася після декана Сендоу. Майкл випустився п’ятнадцять років тому, і вони з Доус перечитали його щоденник часів Лети, але той виявився надзвичайно нудним. Імена, дати ритуалів і майже нічого більше. Телефонна розмова з ним була такою самою. Голос сухий, невиразний, наче йому кортіло повернутися до роботи в бухгалтерії, чи банку, чи де він там міг друкувати гроші. Але саме він забезпечив Алекс велосипедом і ноутбуком, тож вона не збиралася жалітися.
Ансельм підняв слухавку після другого гудка.
— Алекс?
Голос у нього звучав стурбовано, і дівчина не могла його звинувачувати. Вона ж цілком могла телефонувати, щоб повідомити, що бібліотека юридичного факультету зайнялася або армія мерців зібралася в обідній залі. Стерн небагато про нього знала, але уявляла, що він носить смугасті краватки й повертається додому до жовтого лабрадора, двох дітей, що залучені до «Житла для людей»[14], і дружини, яка не втрачає гарної форми.
— Привіт, Майкле, вибач, що турбую посеред дня…
— Усе гаразд?
— Усе нормально. Але мені потрібно повернутися додому на вихідні. Побачитися з мамою.
— Ох, мені прикро це чути, — відповів чоловік, наче вона сказала йому, що її мати хвора. Власне, Алекс була й до такого повороту абсолютно готова.
— Чи міг би ти, тобто Лета, допомогти мені з перельотом?
Алекс знала, що мала б почуватися ніяково, але відколи мало не померла в цьому домі, то просила Лету про про все необхідне без жодних вагань. Вони завинили їй, і Доус, і Дарлінґтонові. Доус не просила нічого, а Дарлінґтон, хай йому біс, не збирався нічого отримати, тож розраховуватися належало Алекс.
— Авжеж! — відгукнувся Майкл. — Усе, що потрібно. Я перемкну тебе на мою помічницю.
Ось і все. Ансельмова помічниця замовила машину до аеропорту та рейс назад. Алекс замислилася, сяде на нього чи лежатиме мертвою на вершечку Малголленд-драйв. Вона спакувала до наплічника білизну й зубну щітку та зазирнула до арсеналу, проте збагнула, що й гадки не має, що саме взяти із собою. Почувалася так, наче рушає простісінько до пастки, однак Лета не поширювала предметів, які могли б зупинити чоловіка на кшталт Ітана. Принаймні нічого такого, що вона могла б пронести на літак.
— Я повернуся, — прошепотіла вона будинкові, коли за спиною замкнулися вхідні двері.
Постояла, прислухаючись до тихого скавчання шакалів під ґанком і сподіваючись, що її слова будуть правдивими.
Алекс дотрималася тієї обіцянки. Навіть дочитала книжку Рея Бредбері. От тільки не знала, що повернеться зі свіжою кров’ю на руках.
14
Від англ. Наbіtаt fоr Нитапіtу — міжнародна некомерційна організація, що будує житло для бідних у всьому світі.