— Та Алекс нас витягнула, — додав Тернер.
Стерн посовалася на стільці.
— І залишила відчиненими двері, крізь які за нами проскочили наші демони.
— Не розумію, — зізналася Доус. — Чому в бібліотеці Лети немає попереджень про Рукавичку? Чому немає записів про її конструкцію або те, що сталося з першими пілігримами, які увійшли до неї, про Лайонеля Райтера?
— Не знаю, — визнав Дарлінґтон. — Та це вже не перше приховування слідів в історії Лети.
Алекс ззирнулася з Доус. Вони добре це знали. Члени Лети, її правління, кілька людей в адміністрації, котрим було відомо, чим насправді займаються таємні товариства, усі вони мали великий досвід замітання різноманітних помилок під килим. Магічні втрати, загадкові перебої енергії, дивні зникнення, мапа в підвалі Пібоді.
Усі вірили, що Деніел Арлінґтон поїхав до Іспанії на більшу частину минулого семестру, і майже ніхто не знав, що виявилося, буцімто Елліот Сендоу був убивцею. Наслідків не було, а надто якщо ти щоразу знаходив нові місця, де можна поховати свої помилки.
Мерсі поклала свій червоний записник біля супниці й малювала в ньому концентричні кола.
— Отже, вони все прикрили. Та Лайонель Райтер став вампіром. Ми навіть не знаємо, що сталося з рештою пілігримів або їхнім вартовим. Для чого залишати Рукавичку недоторканою, коли відомо, яка вона небезпечна?
Після цього запала тиша, адже ніхто не мав відповіді, та всі знали, що правда буде неприємною. Під час тієї першої подорожі щось пішло не так, щось достатньо погане, щоб Рукавичку стерли з книжок, а щоденник Рудольфа Кітчера заховали чи знищили. Можливо, річ була лише в тім, що Райтера переслідував демон і Лета стала відповідальною за створення вампіра. Але чому не схопити його? Навіщо дозволяти йому полювати на невинних людей майже сотню років?
— Можна мені піти самій? — запитала Алекс. їй не хотілося цього казати. Не хотілося цього робити. Та їм, можливо, бракувало одного пілігрима, а що довше вони чекатимуть, то гірше йтимуть справи. — Мені не потрібна Рукавичка. Чому б мені просто не повернутися через коло й не знайти якийсь спосіб затягнути наших демонів за собою?
— Це огидна самопожертва, — оцінив Тернер. Він глипнув на Дарлінґтона. — Вона падала на голову?
— Я роблю це не для того, щоб корчити із себе героїню, — ображено відповіла Алекс. — Та через мене вже вбили Тріппа.
— Ти цього не знаєш, — запротестувала Доус.
— Я можу висловити обґрунтоване припущення. — Вона сподівалася, що це не так. Сподівалася, що Тріпп надійно влаштувався у своїй модній квартирі-лофті та їсть собі боули з веганським чилі, проте сумнівалася, що річ у цьому. — Я втягнула його в це, і шанси на те, що він не повернеться, чималі.
— Ти не можеш просто увійти туди самотою, — озвався Дарлінґтон. — Ти зможеш затягнути із собою свого демона, та щоб позбутися решти, вам доведеться піти разом.
— А як щодо Спенсера? — запитала Мерсі. — Е-е-е… Не- Спенсера, Тріппового демона?
— Якщо демон зжер Тріппову душу… — заговорив Дарлінґтон.
— Нам невідомо, чи це сталося, — не вгавала Доус.
— Але якщо сталося, то демон буде спроможний залишатися в смертному світі й живитися людьми.
Просто зараз на людей у Нью-Гейвені міг полювати новий вампір. Новий шмат нещастя, створити який допомогла Алекс. Мерсі мала будь-яке право не довіряти Тріппові, підозрювати в ньому зрадника. Та Алекс він подобався. Він був дурником, однак докладав заради них усіх зусиль. «Мені подобається бути одним із хороших чуваків».
— Ми створимо мотузку, — вирішила Доус. — Відчинимо двері й затягнемо їх усередину.
— І вампіра теж? — перепитала Мерсі.
— Ні, — відповів Дарлінґтон. — Якщо Тріппів демон насправді став вампіром, на нього доведеться полювати окремо.
— Ми з Мерсі пошукали в арсеналі та бібліотеці способи привабити наших демонів, — повідомила Доус. — Але, якщо нам потрібно бути на правильних позиціях, щоб відкрити Рукавичку, зробити ми можемо не так багато.
— їх тягне до нас, коли справи кепські, — підказала Алекс.
Тернер глипнув на неї.
— Тобто щогодини щодня?
— Є проклятий горобець, — сказала Мерсі, звіряючись зі своїми записами. — Якщо випустити його в кімнаті, він сіє розбрат і створює загальне відчуття занепокоєння. У сімдесяті його використовували, щоб переривати наради профспілкових лідерів.
— «Чи чули ви ту тишу, як померли всі птахи, та щось продовжувало, мов пташа, свистіти»[75]?