39
Будинок був достатньо великий, щоб усі могли переночувати під його захистом. Дарлінґтон повернувся до Вергілієвої спальні на третьому поверсі. Доус спала на канапі у вітальні, а Тернерові дісталася підлога в арсеналі.
Алекс із Мерсі розклали табір у спальні Дайте. Та перш ніж вимкнути світло, Стерн спробувала ще раз написати Тріппові. Небезпечно було вирушати на його пошуки вночі, але вони з Тернером зроблять це вранці.
— Я була з ним не надто ґречною, — пожалілася Мерсі.
— Він не через це вскочив у халепу. І ти не мусиш бути милою з усіма. — Алекс відкинулася на подушку. — Мені потрібно, щоб ти була готовою завтра. Доус казала, що спуск цього разу може бути інакший. Не знаю, що це означає для тебе на поверхні, але тут навколо тиняється принаймні один вампір. Мені не хочеться знову наражати тебе на небезпеку.
Мерсі покрутилася під ковдрою.
— Але ми завжди в небезпеці. Ходимо на вечірки, зустрічаємо не ту людину, прогулюємося не тією вулицею. Думаю… думаю, іноді простіше вирушити назустріч халепі, ніж чекати на неї.
— Наче на погане побачення.
Мерсі засміялася.
— Ага. Та якщо зі мною станеться щось жахливе…
— Не станеться.
— Але якщо станеться…
— Мерсі, якщо тебе хтось діставатиме, я їм поясню, що таке жорстокість.
Дівчина засміялася, та звук був якийсь стриманий.
— Я знаю. — Вона сіла, збила подушку, знову обіперлася на неї. Алекс мало не бачила, як крутяться коліщатка. — Щоб стати пілігримами… ви всі вбили когось?
Стерн знала, що ця розмова колись відбудеться.
— Угу.
— Я знаю… я знаю, що Доус убила Блейка. Не певна, що хочу знати про решту, але…
— Чому я змогла вступити до Команди вбивць?
— Ага.
Алекс розповіла Мерсі про Лету, про магію, навіть про Сірих і те, що могла бачити їх і користуватися ними. Але своє минуле залишила безхмарним і гарно захованим. Наскільки було відомо Мерсі, Стерн була дитиною з Каліфорнії з деякими прогалинами в освіті.
Зараз Алекс могла розповісти будь-яку брехню. То був самозахист. То була випадковість. Та правда в тім, що вона була готова вбити Ітана просто сьогодні вранці, а якби могла виплутатися й знайти місце, щоб позбутися тіл, зробила б це й навіть ніколи більше не згадувала б. До того ж вона пообіцяла, що більше не брехатиме Мерсі.
— Я вбила багатьох людей.
Мерсі перекотилася на бік і подивилася на неї.
— Скількох?
— Достатньо. Поки що.
— А ти… Як ти із цим живеш?
Яку правду вона мала озвучити? Адже полювали на неї не ті, кого вона вбила. Це були люди, котрим вона дозволила померти, ті, кого вона не врятувала. Алекс знала, що має сказати щось заспокійливе. Що молиться, плаче чи бігає на великі дистанції, щоб забути? Друзів у неї було небагато, і вона не хотіла втрачати цю подругу. Але втомилася вдавати щось.
— Я просто якась неправильна, Мерсі. Не знаю, бракує мені каяття чи сумління, а може, янгол на моєму плечі вирішив узяти довгострокову відпустку. Але я не втратила сон через тіла в моєму активі. Підозрюю, це робить мене не найкращою сусідкою по кімнаті.
— Можливо, ні, — відповіла Мерсі й вимкнула світло, — але я радію, що ти на моєму боці.
Алекс дочекалася, доки Мерсі захропла, а тоді вислизнула з ліжка й потупала на третій поверх. Двері до Вергілієвої спальні були відчинені, а в каміні під вітражним вікном із зображенням тсугового лісу мерехтіло полум’я. Дарлінґтон розтягнувся в кріслі біля вогню. Він перевдягнувся в спортивні штани з логотипом Лети й старий халат… а може, це називалося пеньюар. Алекс точно не знала. Знала лише, що тижнями дивилася на нього, не прикритого жодною ниткою, але щось у тому, який вигляд хлопець мав зараз — ступні на отоманці, халат розв’язаний, груди голі, у руках книжка, — змушувало її почуватися Допитливим Томом[76].
— Щось хотіла, Стерн? — поцікавився Деніел, навіть не підвівши погляду від книжки.
Це було складне запитання.
— Ти збрехав Тернерові, — почала вона.
— Підозрюю, за потреби ти чинила так само. — Він нарешті звів очі. — Збираєшся стовбичити на порозі цілу ніч чи зайдеш?
Алекс змусила себе увійти. Чому в біса вона так нервувала? Це був Дарлінґтон — науковець, сноб і скалка в дупі. Жодних тобі таємниць. Але вона тримала його душу всередині. І досі відчувала його смак на губах.
— Що п’єш? — поцікавилася дівчина, беручи крихітну чарочку бурштинової рідини, що стояла на столику поруч із кріслом.
76
Згідно з легендою, Допитливий Том був єдиним мешканцем міста, котрий визирнув на вулицю, коли містом верхи проїжджала оголена леді Ґодіва, борячись за те, щоб її чоловік знизив податки для своїх підданих