— Абсолютно, — погодився Дарлінґтон, доки Алекс продовжувала хлюпати носом. — Жахливе порушення протоколу. Але мушу зізнатися, я вдячний за це. Перез надзвичайно обдарований.
— Із цим я можу погодитись. Один із найкращих представників Лети. — Претор уважно розглядав Дарлінґтона. — І ви просто… з’явилися.
— У підвалі Розенфельд-голлу.
— Розумію.
Доус, про чию присутність на сходах усі забули, відкашлялася.
— Може, поїмо щось? Я зробила тости із сиром і підкопченим мигдалем та гарбузове каррі.
Погляд Велша-Вітлі переповз із Доус на Алекс, а потім на Дарлінґтона. Цей чоловік міг бути зарозумілим пуританином, але він не був дурнем.
— Гаразд, — вирішив він нарешті. — Припускаю, більшість речей найкраще можна пояснити за гарним обідом.
— І добрим келихом вина, — додав Дарлінґтон, підганяючи Претора крізь вітальню.
Алекс визирнула крізь вікно, за яким бачила блискучі очі демонів, що зібралися в затінку між будинками з протилежного боку вулиці. Принаймні вони трималися на відстані. Мабуть, Дарлінґтонів напад на не-Геллі відлякав їх.
— Може, мені отруїти його суп? — прошепотіла Доус, коли дівчина проходила повз неї.
— У тебе бували й гірші ідеї.
Обід був довгий, і Дарлінґтонові з Алекс удалося лише поклювати їжу. Для спуску вони мали поститися. Розмова точилася навколо смерті Сендоу, зникнення Дарлінґтона й особливостей закляття для повернення, яким буцімто скористався Перез. Алекс розмірковувала, чи був Дарлінґтон таким блискучим брехуном до того, як став почасти демоном.
— Ви не голодні? — закортіло дізнатися Преторові, коли Доус поставила перед ними теплу яблучну кростату[78] і мисочку крем- фрешу[79].
— Портальні подорожі, — пояснив Дарлінґтон, — жахливо впливають на травлення.
Алекс зголодніла, та лише шмигнула носом і сказала:
— Я занадто розчулена, щоб їсти.
Велш-Вітлі тицьнув у повітря виделкою.
— Сентиментальна дурня. У Леті немає місця для телячого лащення. Саме тому Дев’ятий Дім — не місце для жінок.
У кухні пролунав гучний гуркіт — це Доус висловлювала свою думку із цього приводу.
— Ви збираєтеся відвідати вовчі перегони сьогодні ввечері? — звернувся Претор до Дарлінґтона.
— Авжеж.
— Гадаю, вам сподобається прогрес міс Стерн. Попри сумнівне минуле та брак освіти вона гарно себе зарекомендувала. Я можу лише припустити, що це результат вашого наставництва.
— Поза всяким сумнівом.
Алекс подолала бажання копнути його під столом.
Коли Велш-Вітлі доїв останній шматок кростати й перехилив останні краплі «Сотерну»[80], Алекс провела його до дверей.
— Щасти вам сьогодні ввечері, міс Стерн, — побажав він, розрум’янившись від вина. — Я чекаю на звіт щонайпізніше в неділю.
— Обов’язково.
Він затримався на сходах.
— Ви, мабуть, відчуваєте полегшення, що пан Арлінґтон повернувся.
— Страшенне полегшення.
— Йому пощастило, що Гайман Перез упорався з таким складним закляттям.
— Страшенно пощастило.
— Авжеж, містер Перез більшу частину року шукає загублені нацистські бункери в Антарктиді. Я вважаю це марними зусиллями, однак він отримав кошти на це дослідження, тож підозрюю, правління мусить бачити в цьому якусь мету. Зв’язатися з ним майже неможливо.
Алекс не була певна, чи справді Претор упіймав їх, чи просто блефує.
— Справді? Гадаю, нам підфартило.
— Страшенно, — погодився Претор. Він натягнув кашкет на голову. — Лета вважає мене занудою і педантом. Так було завжди. Та я підтягнув Дев’ятий Дім до вищого стандарту, ніж ті, хто вдає, наче керує ним. Я вірю в інституцію, якою Лета може бути, якою має бути. Ми пастухи. — Він зустрівся з дівчиною поглядом
своїх сльозливих, незрозумілого відтінку коричневого очей. — Є місця, куди нам ніколи не слід потикатися, байдуже, чи маємо ми засоби для цього. Обережніше там, міс Стерн.
Перш ніж Алекс удалося вигадати якусь відповідь, Велш-Вітлі пішов геть вулицею, насвистуючи мелодію, якої вона не впізнала.
Дівчина дивилася, як він іде, і розмірковувала, ким насправді був Реймонд Велш-Вітлі. Юним генієм. Реакційним буркотуном. Студентом, досі закоханим у хлопця, з яким познайомився серед морської ідилії, у хлопця, якого досі оплакував.
Алекс зачинила двері, радіючи, що опинилася під захистом. Доус була у вітальні зі своїми кресленнями й записами — вона пояснювала Дарлінґтонові, чого слід очікувати від спуску. Алекс залюбки залишила їх за цим заняттям. їй не хотілося думати про Дарлінґтона, яким той був минулого вечора біля каміна. «Пристрасть до першодруків і жінок, яким подобається читати мені лекції про мене самого». Жарт. Нічого більше. Але те слово прижилося в її думках — «пристрасть», таке точне й сороміцьке водночас.