Алекс знала, що їм час братися до справи, та коли Доус впустила їх до бібліотеки, вона спершу пішла подивитися, як там Мерсі на подвір’ї.
Повітря біля фонтана здавалося прохолоднішим, ніби вони справді залишили двері відчиненими і крізь них тягнуло протягом. У сірому листопадовому небі не було зірок, та Алекс помітила, як напивається навколишньою погодою, зимовим морозцем на шкірі, тьмяним жовтим світлом із бібліотечних вікон, сірими текстурами каміння. Пекло було наче вакуум, мертве й порожнє, усі кольори й життя зблякли, наче якийсь демон присмоктався ще й до світу, а не лише до душ, котрі мешкали в ньому. Якщо це був її останній погляд на реальність, дівчині хотілося запам’ятати його.
Вона допомогла Мерсі вдягнути соляні лати, і вони ще раз повторили план. Досі не знали, що може чекати на них — у цьому світі чи в засвітах. Мерсі була озброєна смертельними словами, кістковим пилом і соляним мечем, та Алекс узяла для неї з арсеналу ще дещо.
Вона простягнула бляшанку Мерсі.
— Я б не відкривала…
Та дівчина вже підняла кришку. Вона мало не виблювала й поспіхом зачинила.
— Алекс, — закашлялася Мерсі, — ти що, жартуєш?
— Боюся, що ні. — Стерн повагалася. — Вампіри ненавидять сильні запахи. Саме це породило міф про часник. Ще не запізно дати задньої.
Вона мусила запропонувати шанс на втечу, на безпеку. Мерсі пройшла цей шлях без вагань, та чи справді вона знала, куди мчить, так радісно набираючи швидкість?
— Упевнена, що вже запізно.
— Ніколи не запізно накивати п’ятами, Мерсі. Повір мені.
— Я знаю. — Подруга опустила погляд на соляний меч у руках. — Але це життя мені більше подобається.
— Більше за яке?
— Більше за те, яким я жила раніше. Більше за світ без магії. Гадаю, я ціле життя чекала миті, коли хтось побачить у мені щось неординарне.
— Ми всі чекаємо. — Алекс не могла стримати гіркоти в голосі. — Саме так і потрапляємо в пастку.
Очі Мерсі засяяли.
— Ні, якщо самі зробимо перший хід.
Можливо, через те що Мерсі була такою милою, такою розумною, такою доброю, Алекс забула, який вона боєць. їй не вдалося відігнати думку про Геллі й те, яку ціну вона заплатила, потрапивши на орбіту Стерн. А яку ціну може заплатити Мерсі за дружбу з нею? Утім було вже занадто пізно для підрахунків. Сьогодні вночі Мерсі була потрібна їй на подвір’ї.
— Телефон увімкнено, — сказала Алекс, простягаючи свій мобільник. — Нехай так і буде.
Мерсі поспіхом кивнула.
— Зрозуміло.
— Тримайся ближче до фонтана. Не забувай про бальзам. А якщо все піде не так, біжи. Знайди кімнату в бібліотеці, де можна зачинитися, і залишайся там до світанку.
— Я зрозуміла. — Тепер повагалася Мерсі. — Ви повернетеся назад, еге ж?
Алекс змусила себе всміхнутися.
— Так чи інакше.
Коли на подвір’ї зацокав метроном, вони дочекалися тиші в «Крос-кампусі»[81]. Потім зробили надрізи на лівих руках перед головним входом до бібліотеки. Алекс подивилася на Дарлінґтона в темному пальті, на Доус у спортивному костюмі, на настороженого, готового до битви Тернера, хай навіть він сам не знав, чи можна перемогти в цій війні.
— Гаразд, — озвалася вона. — Ходімо до пекла.
Одне за одним вони залишили свою кров на колонах біля входу. Алекс відчула несподіваний напад нудоти, наче в шлунку застряг гачок і смикав її вперед, нагадуючи силу, що тягнула її босоніж містом до «Чорного В’яза». Вони увійшли, проминули єгипетські письмена, подолали холодну темряву, двері, які більше не були дверима.
Усі вони виконували ті самі ролі в тому самому порядку. Усі, крім Тріппа. Алекс увійшла першою як солдат, за нею Доус у ролі вченого, потім Тернер, уособлюючи священника, і нарешті Дарлінґтон — принц. Алекс не могла позбутися думки, що цей титул набув геть іншого значення, коли хлопець перейняв роль у Тріппа, і почувалася від цього винною. Вона замислилася, яку роль виконував Лайонель Райтер, коли здійснив спуск майже за століття до них.
Вони рядочком дійшли до Альма-матер, потім до арок під Деревом Пізнання, яке одного разу вже позначили кров’ю. Коридором повз солдатські двері, повз кам’яного студента, що не помічає Смерть за своїм плечем, і до фоє з тими дивними вікнами, які мали такий вигляд, наче належали сільському генделику.
— Тільки людина, — пробурмотів Дарлінґтон, і Алекс зрозуміла, що він пригадував бій за можливість дати їм підказки до Рукавички, коли його демонічна воля змагалася з людською надією. Але вона побачила полегшення на хлопцевому обличчі, коли вони прокладали собі шлях Стерлінгом, зацікавлення й зачудування. Попри все що сталося, Деніел нічого не міг удіяти й захоплювався таємницями, що причаїлися під цим каменем і що їх судилося їм розкрити. У тому, як сяяли його очі, як завзято він бурмотів щось над цитатами й символами, було щось заспокійливе. «Це досі він». Золотий хлопчик Лети, можливо, більше не здавався їй таким самим, можливо, побачив і вчинив те, чого не варто робити жодній людині, та він досі залишався Дарлінґтоном.